— Хто?
— Цеесбісти. Це їхнє керівництво, тіпа...
Від колишнього кінотеатру йдуть кілька чоловіків і жінок, одягнені в чорні куртки, які сидять на них підкреслено добре.
— Зараз вони підуть спинами до нас.
На спинах чорних курток — яскраво-малинова рука тримає спис, на який насаджено шальки терезів. І на рукавах — терези. Весело перекидаючись словами, вони рушили до ресторану «Алі-Баба».
— Там обід має ціну учительської місячної зарплатні, — каже Стас. — Зголодніли, вершителі суду божого.
Дарина сторгувалися з господинею помешкання біля лісу, і та трохи знизила ціну. Не настільки, як хотілося б, але знизила. І вже призначено день і час для оформлення купівлі-продажу.
Стас на цей день знову посадив у свій ларьок свою матір. А сам стоїть на порозі землянки, готовий везти Дарину туди, де має відбутися останній акт драми.
— Паспорт взяла? Чудово! Куртку із внутрішньою кишенею одягла? Ну а тепер головне.
Дарина опускається на коліна перед своїм диваном, єдиною своєю, здавалося б, непорушною власністю, право Дарини на яку визнавала навіть баба. Піднімає подушку, намацує таємну шухлядку, яку багато років тому виготовив для неї один материн кавалер. Там вона ховала свою першу косметику, яку придбала на мізерну стипендію в технікумі, там зберігала вітальні листівки від першого хлопця, поки не вирішила викинути їх. І там — а де ж іще? — тримала вона свої безцінні тисячі. І їх там нема! Нема, нема, Стасе!
Пограбування квартири? Ні, це погана версія. Захарна на дверях — не треба міліції. Це бабуся! Тільки навіщо їй такі гроші? Вона завжди так пишалась, що живе на військову пенсію, а чужого їй не треба, ніколи не брала подарунків від материних кавалерів, завжди презирливо вертала: не потребую!
— Зараз я її знайду! Вона або миє підлогу у Захарни, або на божому суді.
Стас втяг до землянки бабу Ніну, яку відразу й зустрів на порозі під’їзду.
— Чого ти штовхаєш стару жінку, яка пройшла всю війну, ти, шмаркач, — звивається бабуся в руках Стаса.
— Де гроші, сука?
— Хто тобі дав право називати мене сукою?
— Ти і дала! Де Даринині гроші?
— Зачини двері, щоб Захарна не чула. Гроші, які ця хвойда заробляла в німців? Так, я віднесла їх на церкву суду божого! Тільки так їх можна очистити від німецького лайна!
— Ти здуріла, бабо! Кому з них ти віддала гроші?
— Церкві й віддала! Їм усім віддала! Їхньому ... аеропагу!
— Кому конкретно? Якій сволоті з того кагалу ти віддала Дарчині гроші, за які вона працювала без вихідних три роки?
— А не треба було працювати на фріців! Не треба було працювати на фашистів! На нацистів!
Стас підняв бабу над землею і поніс із наміром добряче грюкнути нею об стіну, але стара несподівано виявила неабияку силу і примудрилася викрутитися з рук молодого хлопця.
— Я їй добро зробила! Вона б умерла в хаті, яку б купила на ті погані гроші! Від раку! В муках!
— Дура ти нещасна! Тисячі людей купили собі житло на німецькі гроші!
— А в Дари цього б не вийшло. Я врятувала її, а ти їй зло робив. Як і її матуся.
Баба не кричить. Вона шипить ті слова, стоячи посеред кімнати, неприродньо витягнувши голову вперед, напнувши жили на шиї, вирячивши очі, вишкіривши зуби. І в нормальному стані її обличчя важко назвати просто собі обличчям старшої жінки. А з цією гримасою вона схожа на якусь потойбічну потвору чи то з пекла, чи то з хтонічної отхлані.
Розгублений Стас присів навколішки перед матрацом, де лежить Дарина, торкнувся її плеча.
— Даро, я поїду туди, я маю повідомити, що тебе не буде, це щоб не платити нотаріусу. А ввечері ми розтрусимо цю паскуду. Я приведу хлопців. Вона забере від отих твої гроші.
— Нічого ви мені не зробите! За мене тепер церква суду божого! Мене тобі образити не можна! Я зараз їду замовляти собі одяг, такий, як у них!
Баба швидко витягла зі своїх клунків якісь ганчірки, спритно поскладала їх до полотняної сумки, з якою ходила на вулицю, і пішла з дому.
— Даро, сонечко, ми ввечері змусимо її заговорити! Розумієш, їх там, цих цеесбістів мільйон, вона має сказати, кому саме вона дала гроші. А далі підемо в міліцію, які б вони не були суду божого, але крадені гроші приймати не можна і їм. А твоя баба елементарно вкрала в тебе великі гроші. Ти напишеш заяву в міліцію?
— Напишу, звичайно.
— А тепер мені треба йти. Я ввечері зайду.
— Ти не приходь краще. Я сама зайду до тебе в ларьок.
Дарина якийсь час сиділа на бабиному матраці, схопившись за голову, розгойдуючись, як лялька. Потім взяла свою сумку, яку завжди носила з собою. Там було кілька сотень дойчмарок, на які Дарина жила після повернення. Роботу думала шукати вже після купівлі квартири. То були гроші, які їй платив Нацик за різні дрібні послуги. Гроші були на місці. Цікаво, що б Нацик сказав їй зараз? Як би заспокоїв? Він завжди вмів заспокоїти її. Але ті неприємності, які мала Дарина в Ніргендсдорфі, були дрібницею порівняно з її нинішнім крахом. Чи зможе вона ще колись заробити такі гроші? Та й нерухомість весь час потроху, але дорожчає. Німці сміються із наших цін на квартири й будинки, але пророкують, що скоро в нас буде те саме, що в них. Та й навіть, як ціни будуть такі самі, знову три роки не жити...