— В нього все гаразд!
— Що значить «все гаразд»? Він встав і почав ходити?
— Ні, не встав! Але ж він лежить у власному домі, Даринко! І до нього ходять добрі лікарі! Це краще, ніж бути молодим, здоровим і бездомним! Бідно моя дівчино! Але я знову думаю, як тобі допомогти. На жаль, Герхардт проти, щоб ти жила в нас. Та й ти сама бачила, в нас лише дві спальні нагорі, нема де тримати ще одну людину.
— Ніхто з твоїх не хотів тримати мене, мамо!
— Але тобі лише тридцять два роки! А мені всі п’ятдесят два! Було б мені бодай сорок і відкриті кордони, потрібен був би той Герхардт і той Ніргендсдорф!
Дарина повернулася на район, до бабиної землянки. Знову повернулася, як і пророкувала баба Ніна. Вперше Дарина пішла звідси в шістнадцять років, коли була на першому курсі училища. Пішла до хлопця, з яким було все добре, в якого прожила два місяці, поки з відрядження не повернулися його батьки. Поки хлопець захоплено слухав батьків, як їм працювалося в експедиції, Дарина відчула свою космічну непотрібність в тому домі, зібрала речі й пішла. Той кавалер не шукав її й не просив повернутися. Наступного хлопця знайшла лише за два роки, коли вже закінчила училище. Історії Дарининого життя були банальні й брудні, як київські околиці. Емоції, які виникали на початку, змушуючи іноді її єство кричати: «Життя прекрасне!», згодом були побиті каменюками побуту так відчайдушно, що і щасливі години забувалися або згадувалися з огидою.
А мати, на відміну від Дарини, до землянки не верталася. Як пішла після народження Дарини, залишивши онуку бабі на місяць, так і не повернулася через тридцять років. Примудрялася переїздити від одного співмешканця до іншого і без пауз у землянці. Поки після розвалу Союзу не перебралася до Герхардта в Ніргендсдорф.
Єдиною людиною з Дарининого минулого, про яку вона мимоволі згадувала добре, був дядько Зорик, один з материних громадянських чоловіків. Мати завжди шукала не так чоловіка собі, як батька Даринці, принаймні завжди декларувала цю позицію у сварках з бабою в землянці. То вже не її вина, що перше вона сяк-так знаходила, а друге лише одного разу знайшла в образі Зорика.
Зорик протримався поруч її матері цілий рік, і за цей рік Дарина кілька разів побувала у театрі, навіть досі пам’ятає ті спектаклі. Вони втрьох на кілька днів їздили до Одеси і до Феодосії, але радість була не лише в цьому. Дядько Зорик був людиною, яка вмить гасила усі сварки. Він не боявся прийти до землянки разом із матір’ю і змусити бабу Ніну усміхнутися. Він обговорював з Дариною її справи у школі, як жоден друг не вмів. І... і багато всього іншого було так, що Дарина мимоволі усміхається, згадуючи той рік.
Чому ж усе урвалося через рік? Власне, і поки тривав союз матері з Зориком, Дарина продовжувала жити в землянці у бабусі, хоча її часто брали на прогулянки, в поїздки та в гості. Але потім повертали назад. Зорик жив у крихітній кімнатці в комуналці зі своєю матір’ю, мовчазною сивою жінкою, яка весь час усміхалася, майже ніколи не вимовляючи ні слова. Але мати Зорика була, існувала, займала простір у кімнаті десять квадратів, і там стеля височезна, кубічних метрів у тому житлі було багато, але для Дарини місця все одно не було.
— Якби не його матуся, Зорика б жінки розірвали на частини, — ділилася з Дариною своєю житейською мудрістю мати.
А через рік Зорик зник, і мати вже прийшла до дочки в землянку із черговим неандертальцем, який постійно смикав її за руку: ходімо звідси, ну!
Коли Дарина одного дня розпитала матір, де дядько Зорик, він же ж обіцяв книжку «Граф Монте-Крісто», мати прямо рубанула:
— Його забрала сука з квартирою. Набридло чоловікові спати з жінкою, коли матуся прокидається й прислухається зі своєї койки: а що вони там роблять? Запам’ятай, доню: без квартири ми приречені паскудитися з такими, як оце! — мати кивнула на свого нового, який саме пішов за пивом. — А книжку «Граф Монте-Крісто», до речі, Зорик тобі передав. То я все забуваю взяти тобі.
Це було давно, дуже давно. Відтоді стільки всього змінилося у світі! Тільки не в землянці. «Вона завжди була стара, — думає про бабу Дарина, —коли я була дитиною, їй було не так і багато! В сімдесят другому, коли я пішла до школи, їй було лише п’ятдесят два роки! Скільки матері зараз! Але для матері досі ще дуже актуальне молоде життя: одяг, салони краси, секс. А ця завжди була бабою. А я? А я теж скоро стану бабою. Бабою без власного кутка. Навіть без землянки».
Але поки Дарина знову осіла у баби в землянці. Це, зрештою, і її житло, вона тут прописана. І, як не дивно, бабуся до онуки терпляча й улеслива. І винувата. Дарина не розповіла бабусі, як жінка із ЦСБ повернула гроші, які виявилися фальшивими. Тож бабуся мало не щодня починає розмову про свій вчинок, увесь час виправдовуючись: