— Ти ж не хотіла знайомитись із жодним з молодих фріців, ми ж із Герхардтом не раз організовували для тебе зустрічі в перший рік, як ти була в Ніргендсдорфі. Потім облишили. Хоча ти їм усім подобалася! Ну, я розумію, мовний бар’єр. А Еріх добре знає нашу мову. І ти завжди любила посидіти в нього. І до Мілуні звикла. Вона ще більше виросла! Як кастрована кішка! Погоджуйся, доню! А далі буде видно!
Замість того, щоб коментувати абсурдність материної пропозиції, Дарина відповідає по суті:
— Але ж в мене прострочена віза! Я ще довго не зможу приїхати до Німеччини!
— То приїдеш до Польщі, — не відступає мати, — а ми доставимо Еріха туди. Він хоче, і це головне! Я це беру на себе!
— Мамо, але не так давно ти не змогла доставити його із сусіднього будинку! — застогнала Дарина.
— Послухай, Даро. Ти сама для себе виріши: ти вмираєш чи живеш? Якщо вмираєш, то вмирай і не муч нікого. А якщо живеш, то зрозумій: в житті і не таке буває! Поки заробиш на власний дім, вимажешся в лайні по самі вуха! Я от скільки років мучилася! І лише нещодавно стала жити як людина! У Герхардта, до речі, проблеми зі здоров’ям, — несподівано кокетливо-грайливим голосом заговорила мати.
По дорозі з переговорного пункту Дарина думала над словами матері: «ти вмираєш чи живеш? Якщо вмираєш, то давай, швидше. А якщо живеш, то живи. Я живу. Заміж за Нацика-Еріха не виходжу. Але живу».
Перед очима Дарини виникла низенька квітуча яблунька посеред крихітного палісадника між сірих будинків. Несподівана краса деревця ще сильніше підкреслювала потворність людських жител навколо неї. Згадала, як усе квітне навесні біля кам’яниць у Ніргендсдорфі. «Все одно не хочу туди, — думала Дарина. — Цей гарний світ з охайними будиночками, там самі каверзи й облуди». Принаймні її той світ приймати не хоче. Але який, який світ прийме її?
Дарина влаштувалася на роботу в приватний дитячий садок. Після Сергійка, Аллочки й Мілуні вередливі діти, які так обурювали її колег, недавніх виховательок державних садочків, для Дарини були просто ангелами. А вечорами Дарина Іванівна все одно верталася до землянки.
Дарина розгубила своїх подруг, з якими зрідка листувалася в Ніргендсдорфі. Ті жінки радо зустрілися б з нею і поновили б обірваний зв’язок. Але Дарина була не готова обговорювати свій повний крах. А зустрічатися з чоловіками і поготів. Вона вже давно сама. Хоча це саме той вік, коли тільки кохатися, навіть якщо й не хочеш створювати родини. Але де, Господи, де? В землянці? Дарину охоплював напад нестримного гомеричного реготу. На бабиних клунках! Чи в лісі? В тому, який починається одразу за масивом. Зараз тепло, зрештою... Але й чоловіки перестали помічати гарну молоду жінку. «Скоро стану бабою! — думає Дарина. — А може, я вже баба?»
Але — О Господи! — вони стали душевно спілкуватися з бабусею. Ніколи з нею не було відвертих розмов. З матір’ю іноді були. То від матері Дарина знає, в яких клоаках жили мати з бабусею до землянки. А з бабою, з якою онука стільки часу жила під одним дахом, вони ніколи не розмовляли, як подруги, як рівні. І от був потрібен аж такий стрес, щоб вони заговорили одна з одною, як людина з людиною. І страшної теми вкрадених грошей вони не оминають. Так легше. Баба постійно виправдовується.
— Дарочко, ти молода. Ти матимеш житло! Матимеш і дуже скоро! Бо як бога й нема, але божий суд є! А за божим судом ти квартиру заслужила! Як і я колись заслужила!
— Побачимо, — сумно зітхала Дарина.
— А от скажи мені, Дарочко, а чи я заслужила пенсію? Я пройшла всю війну, а потім скільки років мила підлогу у військкоматі!
— Заслужила, звичайно ж. А хіба ти не отримуєш?
— А ти ніби не знаєш, яка тепер пенсія? Тоді була пенсія, на яку можна було жити! Я на дві ставки мила підлогу, щоб мати таку ж пенсію, як в учительок! Але країну розвалили! І в мене відібрали пенсію, на яку я тяжко працювала не три роки, а набагато більше!
— Але ж ти мене і в Радянському Союзі годувала самою перловкою!
— Неправда! Яблучка я тобі завжди купувала!
— Хіба яблучка! Але щось смачненьке я їла лише в маминих хахалів!
— Вони тобі завжди пхали цукерки, як німці нашим дітям в окупації!
— А дітям і треба давати солодке! — Дарина мимоволі згадала Нацика й Мілуню. — А ти ніколи мені навіть шоколадки не купила! Ти і тоді на пенсію, як в учительки, меблів у дім не купила, тільки ці клунки паскудні!
— А я все складала гроші тобі на квартиру! Ось!
Баба рушила до купи клунків, витягла з одного з них радянську ощадну книжку: