— Дивись!
Книжку було виписано на ім’я Дарини. Сума поповнювалася щомісяця. І назбиралося кілька тисяч радянських карбованців, солідна сума! Дарина з подивом дивиться на бабусю.
— Я це оформила на твоє ім’я, коли ти була зовсім манюня! Щоб вручити тобі на твої двадцять п’ять років! Якби не розвал країни, ти б одразу купила собі кооперативну квартиру! Але ж твої двадцять п’ять припали на час, коли всі вклади заморозили! Обіцяли індексувати! Але все пропало! Все пропало!
— Я й не знала, що ти таке робила для мене, бабо. — Дарина вперше за багато років лагідно взяла бабусю за руку, що несподівано зворушило стару.
— Та виходить, я щось неправильно робила, якщо ти за ту квартиру все одно їздила до німців.
Дарина розповіла бабі про Нікудинських: і про Сергійка, і про Аллочку, і про Мілуню. І про Нацика. І про його несподівану ніжність до малої дебілки.
— Мабуть, постріляв таких на Східному фронті, — раптом зареготала баба, — то тепер гріхи замолює. Ми у війну дострелювали клініку для слабоумних, яких не добили німці. А що було з ними ще робити?
Баба стала часто згадувати війну. Ту війну, яка була насправді. А не ту, яку в Союзі рекламували для патріотичного виховання.
— Бабусю, чому я не письменниця? — казала Дарина, вислухавши ще один жахливий сюжет від бабусі, в якому, попри кострубату мову оповідачки, пульсувала жива кров кривавої правди.
— А я тобі ще й не те розповім, — раптом прошепотіла заохочена бабуся, — від німця вона. Від полоненого німця.
— Хто?
— А твоя мати!
— От воно що! А як його звали?
— Еріх його звали! Він був такий гарний! Такий... із розумінням до жінки! Не те, що наші... політруки.
— А ти з політруками теж гуляла, бабусю?
— Я всю війну пройшла!
Тут бабуся второпала, що розкривати давні таємниці завжди небезпечно, можна заїхати кудись зовсім не туди, і повернула на іншу дорогу:
— Зате коли вона в мене народилась, я ні з ким жодного разу! Хто б не ліз!
— А до тебе хтось ліз після війни? Ти ж була вже стара! — безжально коментувала свої спогади дитинства Дарина.
— Зате вона була занадто гарна!
— Тому вона така білява!
— Тому вона така курва! Але на суді божому з усім розберуться! Чого ж тільки вони мене не кличуть на свій... аеропаг?
— Аероклуб, бабо! — пирснула Дарина.
— Чого смієшся? Їхня вища рада називається «аеропаг»! І вони б усе сказали, і чи правильно я робила, коли з Еріхом наодинці лишалась, і чи правильно твої гроші до них віднесла. Чого ж вони мене на суд не кличуть? І в той будинок, та навіть на поріг не пускають! Туди, де їхній аеропаг, це не там, де кінотеатр, це в іншому місці, але де, не скажу, хоч би мене катували, вони заборонили...
— Тому що ти їм дала фальшиві гроші, бабо!
— Фальшиві?
— Так, фальшиві! Ті гроші, які ти вкрала в мене, були фальшиві! Даремно паскудилась, бабусю! Не спокутувала ти своїх гріхів перед радянською владою, бабо! От і в суді божому тобі й відмовили!
— Що ти таке верзеш? Звідки ти це можеш знати?
— Ось вони, ті гроші!
Дарина витягла із сумки ті трикляті фальшиві тисячки й кинула їх перед бабою. Стара схопила знайомі купюри, стала тасувати їх, як гральні карти. А потім знову на її обличчі з’явилася страшна гримаса, вона стала хапати повітря витягнутими губами, вирячила очі і зі стогоном впала під кухонний стіл.
— Дарочко, сонечко, — стрибала біля Дарини Захарна, — не муч мене, я тобі все зроблю, лиш не муч мене.
— Що вам треба?
— Мені треба оця ваша землянка! Ти ж бачиш, мій магазин збільшується, торгові площадя ростуть, а путнього кабінету в мене, у власниці магазину, так і нема. Я вже з нею скільки разів починала цю розмову, але ж ти краще за мене знала небіжчицю, в неї на все була одна відповідь: «я всю війну пройшла, мені цю квартиру дав військкомат». Дарочко! Я куплю тобі іншу, але продай мені цю! Я розумію, це твоя пам’ять, тут пройшло дитинство, сюди ти завжди верталася, ніде не приживалася, але ти й мене зрозумій!
— Але ж цю квартиру не приватизовано. Як її продавати, Захарно!
— Але ж ти тут прописана? Значить, вона тепер лише твоя. А в мене всюди є знайомі. Всю документацію зроблять швидко!
Коли все те сталося, в Дарини навіть не було грошей на дзвоник до Німеччини. Захарна підсунула їй свій службовий апарат:
— Дзвони! Це, до речі, твій телефон! Небіжчиця здавала його мені!
Мати на похорон бабусі не приїхала, бо Герхардту раптом стало зовсім погано.
— Тепер, очевидно, за Нацика доведеться виходити заміж мені! Якби ту дебілку Мілуню кудись подіти. Хоча від неї великої шкоди нема. І не кричить, якщо їй постійно пхати солодке. Та й гроші на неї йдуть...