Дарина згадує одноманітні дні в Ніргендсдорфі. Згадує Сергійка, Аллочку, Мілуню, нацика Еріха. А до речі, бабуся в останню годину свого життя казала, що мати від полоненого німця Еріха, який добре говорив по-нашому. А може, то той самий Еріх? Але то був би занадто влучний збіг. На Східному фронті було багато Еріхів. Багато з них ще доживає по різних Ніргендсдорфах. Але мамі про це розповісти було б цікаво... Дарина згадує своїх хлопців: і тих, кого любила, і тих, з ким сходилася, щоб бодай на нетривалий час втекти з бабиної землянки. Чому ж верталася? Чому не намагалася підладитись до хлопців, в яких було пристойне житло?
Згадує своїх численних вітчимів, яких було набагато більше, ніж хлопців у неї самої. Мати обирала іншу стратегію. Як вона підлащувалась до Герхардта! Як розчісувала йому волосся, як годувала його з ложки, іноді викликаючи в похмурого мовчазного бурмила щось схоже на усмішку! Чи справді Герхардт уже скоро перебереться в ті ж краї, куди й баба?
Дарина задрімала. Чи то їй наснилося, чи згадалася, але вона різко підвелася і сіла на дивані після сну, який тривав незрозуміло скільки. Але чи було то сновидіння, чи спогад? Їй не більше п’яти років, може, навіть і менше. Бабуся повела дитину в ліс на прогулянку. До озера, на березі якого вони довго стояли. Де стояв туман, а у воді відбивалися дерева й кущі.
— Дивись, бабусю, береза догори ногами! — закричала Даринка.
Бабуся приклала палець до губ. А потім тихо сказала:
— В такий самий день, на березі такого саме озера.
— Що, бабусю? Що було в такий самий день?
Але бабуся знову приклала палець до губ.
Потім вони з бабусею йшли по лісу й слухали спів пташок. А як вийшли з лісу, і попереду з’явилося будівництво великого житлового будинку. Дев’ятиповерхівки. Оцієї самої. Її почали будувати на межі шістдесятих і сімдесятих. І бабуся сказала:
— Це буде твій дім. Тут ти житимеш. З мамою й татом. От побачиш.
Гадючник
У тісняві маршрутного таксі гучно заверещала паскудна мелодія мобільного. Жінка з довгим рудим волоссям, яка неспокійно йорзала на сидінні біля вікна, перед тим довго й безнадійно намагалась з’єднатись із кимось, і вже роздратовано кинула апаратика до сумки, та після сигналу знову похапцем витягла його, й пасажири маршрутки задурно стали слухачами емоційного мінімоноаудіоспектаклю:
— Люсько! Чого не озиваєшся, стара корово!.. Я тобі додзвонююсь вже бозна-скільки... Сталось, звичайно сталось! Ти можеш собі уявити... наша Валюшка збирається до «академіків» на Костельну із Юрою Боніним!.. Що? Що ти кажеш?.. У Юри Боніна немає трьох передніх зубів?.. Правда?.. Сама бачила чи хтось казав?.. Але ж все одно це Юра Бонін!.. Як що робити?.. Треба знайти спосіб поговорити з ним... Так, поговорити й розповісти, хто така наша Валюшка... Та ну тебе, Люсько! Сука ти, а не подруга!
Жінка люто стиснула мобілку. Потім знову, очевидно, зробила спробу поговорити з Люською, злочинно байдужою до ймовірного контакту Валюшки та Юри Боніна, але Люська уперто не виходила на зв’язок із рудою. Треба було телефонувати далі, треба дзвонити самим «академікам», щоб після катастрофічної новини нарешті знайти моральну підтримку. Але в академіків мобілки нема. Їм краще дзвонити трохи пізніше, вже з дому. А додому вона не доживе. І тому судомно набрала домашній телефон Томки з Костельної.
— Вітю, а де Томка? Ах, зовсім забула, вона в нас працююча жінка. Так, нічого, звичайно, всі ми будемо! До зустрічі!
Жінка витягла записник, почала психопатично слинити пальці, гортаючи його сторінки, шукаючи службовий телефон Томки.
— Покличте, будь ласка, Тамару Кудрик! Томко. Добре, що я тебе застала! Уявляєш, наша Валюшка іде до вас на Костельну із Юрою Боніним! Так! Вона сама мені сказала! Так і сказала: прийду з Юрою Боніним!
Томка виявила значно більше розуміння, аніж недоумкувата Люся. Але тут мікроавтобус доїхав до потрібного перехрестя, і змістовну розмову довелося урвати.
— Я передзвоню тобі! Я зараз виходжу з маршрутки! Дозвольте мені! Та дайте ж мені вийти, стали тут, як турки! Це я не тобі! Тебе вже не буде на роботі? О Господи! І чого ти ходиш без мобілки, стара шкапо!
На вулиці сильний вітер і дрібний дощ. Реве проспект, гомонять люди. В руках у рудої велика торба із супермаркету і невеличка торбинка з бутіка. Додому недалеко. Але вона таки знаходить напівсухе місце під якимось настилом, ставить на брудну сиру землю велику торбу, притримуючи її між ногами, а меншу, тримаючи під пахвою, затуляє одне вухо пальцем, продовжує розмову із Томкою.