— Так і сказала: «Ти знаєш, Сюзанно, прийду до “академіків” на Костельну із Юрою Боніним...» Ні, я нічого не кажу, я, до речі, давно думаю, чого вона собі когось не підбере... Але щоб ця стара хвойда водила за собою нашого Юру... До речі, я й не знала, що він повернувся... Ти права, ми багато чого не знаємо в цьому світі... Слухай, а може, зв’язатись з Нателлою, вона б дала по голові нашій Валюшці... Нателла з Юрою вже давно не живуть? Але ж якісь стосунки підтримують?... Що?.. Нателла з дітьми виїхала до Канади? Ти напевне знаєш? Томко, сонечко, з’ясуй! Я дуже сумніваюсь, щоб тій Канаді була потрібна та Нателла... Коли тобі перетелефонувати?..
А тим часом жінка, яку три подруги іменували «наша Валюшка», повернулась з роботи й порпалась у купі светрів, які були спаковані у торби для відправки на село для далекої родички, щоб їй було в чому ходити до корів. Нарешті знайшла великий реглан із субкультурною «металістською» атрибутикою спереду і ззаду, який син був «з понтом» купив минулої весни, але до якого швидко охолов. Ось це вона й одягне, коли в суботу піде на Костельну до «академіків» у гадючник. Скільки років вона, як ідіотка, купувала нове шмаття саме для цього суєтного дня, щоб продемонструвати «гадюкам» свій життєвий успіх. Те, що вона цього разу прийде на Костельну не сама, турбувало потенційну супутницю Юри Боніна значно менше, ніж «гадюк», її так званих найкращих подруг юності.
...Всі чотири згадані жінки два десятки років тому невідомо для чого закінчили факультет металургії технічного університету. Проте, то тільки Валентина здобула спеціальність «інженер металургії важких металів» невідомо для чого. Її подруги Тома, Сюзанна і Люся недаремно здобували цей мужній фах: усі вони не тільки вийшли заміж за своїх однокурсників, тодішніх юних металургів, відповідно, Вітю-академіка, Вітю-художника і Вітю Кохту, але й досі живуть з ними. І тільки Валентина вийшла заміж за «лівого», не захотіла наполегливо працювати над здобуттям мужа-металурга, і маємо результат: Валюшка розлучилась. А як іще могли скластись стосунки, над яким не працюєш день і ніч, із мужиком, який сам залицявся, а потім одружився без жодного зусилля з боку ледачої Валюшки? Побігала б, як Люська, яка вставала із першими півнями, щоб о пів на сьому прибувати з Теремків-1 на Польову і бігати за Кохтою по десять кіл на стадіоні перед лекціями з якої-небудь теорії сплавів! А ледача Валюшка тільки сміялась, мовляв, не доженеш!.. Догнала і перегнала! Проте лінощі, хоча і є смертним гріхом, але не найстрашнішим із семи. Найстрашніший смертний гріх — це гординя. І саме цей жахливий гріх складає важливу частину Валюшчиної сутності. Вона насмілюється пишатись своєю незалежністю, робить вигляд, ніби їй байдуже. Так їй і повірили! Дарма що працює заступником головного редактора елітного глянцю «Victor & Віктор» і хизується, ніби глянцевий космополітичний Victor дає їй більше, аніж який-небудь рідний український Вітьок із плоті й крові.
— Мені не вистачило Віті на факультеті металургії, то я знайшла собі свого Victorа і щаслива!
Хоча щастя, за великим рахунком, не було. І не тому, що аж так дратувала гординя трьох гадюк Томи, Люсі і Сюзанни — о, це презирство жінок, які міцно тримаються за чоловічий хрін, до тих, хто схопиться тільки вряди-годи! «Якби не мої хлопчики, я б наклала на себе руки! Я не знаю, для чого тоді жити!» — співала першу партію Люська, а Сюзанна підхоплювала: «А я б спилась! Так, я б спилась! Якби не Вітька й Ладка, я б давно валялась під парканом!» — «Ми не знаємо, Валюшко, їй Богу, не знаємо, — вели вони далі хором, — як ти знаходиш у цьому житті бодай якийсь сенс?» Але мова про інше. Сама ж Валентина була в тому гадючнику, який сентиментально іменується товариством друзів юності, найбільшою гадюкою, і три подруги добре знали це. Тільки сором’язливо ніяковіли і не проговорювали вголос очевидного.
Неправда, що Валентина не знайшла на факультеті металургії свого Віктора. Тим, скільки вікторів мала вона, могла б похвалитись не кожна жінка. Але спочатку був Вітя-академік, ще до того, як став «академіком», тобто ще до того, як його підхопила єдина дочка академіка-металурга Тома. І досі очі Валентининої мами наповнюються слізьми, коли раптом почує вона давню пісню у виконанні небіжчиці Анни Герман: «Красивая и смелая дорогу перешла». Томка, до речі, не була ні «красивой», ні «смелой», вона була дочкою академіка-металурга із грандіозною квартирою на вулиці Костельній, яка тоді іменувалась вулицею Челюскінців, і цього було досить. Вона могла вибирати будь-якого хлопця на факультеті металургії. Чи то гуртожитського, чотири особи в одній кімнаті, вигоди в кінці коридора, душ для хлопців по непарних. Чи то киянина з двокімнатної малометражки на масиві з батьками, бабусею й молодшим братом. Юра Бонін, який, до речі, був і не гуртожитський, і не киянин, їздив на навчання електричкою з якогось передмістя, Томі не дався. Стримано, тактовно, але не дався. Хоча вона й запрошувала його до себе полагодити кран, ніби в академіків не було змоги викликати майстра, а сама, як розповідали на факультеті, зустріла його на порозі абсолютно гола. А Юра кинувся викликати швидку, мовляв, бідна Тома втратила розум. І після провалу з Юрою Тома-академічка взялась за Вітю, який уже тоді дійшов до серйозних стосунків з Валентиною.