А навіщо їй самій ті троє вікторів? До Віті-академіка на Костельну вона ходила із ностальгійно-жовчних міркувань: ще раз побачити, яке воно нікчемне, як добре, що він не з нею, як добре, що він їй не чоловік, а тільки коханець номер три. Коханець номер два — то Вітя-художник. Теж, до речі, паскуда. Не тому паскуда, що коханець. А тому що не друг: ніколи не зустрінеться з нею, коли вона його раз на рік просить, тільки тоді, коли йому заманеться. Але він уміє за один сеанс надовго приборкати її притлумлену тілесність, і це доводиться цінувати: адже якщо не шанувати тіла, яке виручає нас у досить складних ситуаціях, то де житиме дух?
А коханець номер один — то Вітя Кохта. Зустрічі саме з ним вона мала б перебирати в пам’яті, як скнари-багатії перебирають на самоті коштовне каміння, бо ж Вітяхудожник зі своєю мистецькою тілесністю категорично не розуміє духовних поривань, а Вітя-академік взагалі нічого не розуміє.
Їхній роман з Кохтою почався в Амстердамі, де вони випадково опинились в одному готелі — вона вивчала досвід елітних чоловічих розваг, щоб фахово висвітлити їх на сторінках свого «Victor & Віктор», а Кохта приїхав з доповіддю на черговий міжнародний форум інтердисциплінаріїв. Віктор Кохта очолює недержавний Інститут інтердисциплінарних досліджень, він — геній інтердисциплінарності, автор багатьох матеріалів і книжок. Говорить оксамитовим голосом, який зворушливо тремтить, коли йдеться про долю світу і долю України в контексті світових трансформацій, про людську гідність і національні розбіжності, і, взагалі, він буває такий розумний і чуйний, і говорить саме те, про що Валентина також думає, тільки, буває, не здогадується.
— Ти помітила, Валю, Вікторові на його картинах дуже добре вдаються тіла і ніколи не вдаються обличчя. Я цього не розумію. Якщо мені щось хочеться увічнити, це саме людське обличчя, обличчя чоловіка або жінки...
Отже, вона б мала зберігати в пам’яті їхні нечасті зустрічі й іноді перебирати їх, як маркізи перебирають кольє й камеї, і вона б так і робила, аби він помер... ну так, якби він помер. Але Вітя Кохта не помер, тільки полисів, а з технічних причин померло їхнє кохання. Мабуть, без надії на оживлення. У Віті Кохти, на відміну від Віті-академіка, в розпорядженні якого завжди є Костельна, на відміну від Віті-художника, в якого завжди є майстерня на Батиєвій горі, ніколи нема життєвого виміру свободи у вигляді вільної хати. Є тільки автомобіль марки «Ретро», який можна порівняти зі штанами з великою діркою на сідниці, які, одначе, з якихось ностальгійних міркувань чомусь усе-таки носять. У той автомобіль його власник ледь влазить сам, помістити тут ще й жінку неможливо, не те що у «Пежо» Віті-художника, де й справді можна щось утнути.
І всі побачення після їхньої неймовірної зустрічі в Амстердамі Валентина зорганізувала сама. Домовлялась із колегами про приміщення, зарання заносила туди пляшки з вином і пакети з частуванням. Вона ревно відпрацьовувала кожну хвилину тих побачень, та навіть кожну секунду. Того дня, коли вони призначались, в її родині й на роботі неодмінно траплялось щось непередбачене, що потребувало її неодмінної участі, але вона кидала все і бігла у небуття з тим шалом, з яким у 19 років не бігала до Віті, тоді ще не академіка. А Вітя Кохта приходив у тимчасове любовне гніздечко, пив за її здоров’я, підтягав випрані Люською кальсони і йшов далі, лишаючи Валентині смуток вивернутої назовні душі, після якого вона відходила кілька діб.
Але на якомусь етапі добувати приміщення для зустрічей ставало дедалі важче і важче... «З ким ти зустрічаєшся? — питали її колеги. — Тепер стільки кемпінгів і міні-готелів, совкова ера чужих квартир давно минула, зніми собі щось, якщо зустрічаєшся з молодим, а якщо з ровесником, то знімайте по черзі». Та хоча «Victor & Віктор» платив непогано, віддавати суттєву частину доходу за наймане помешкання, щоб раз на квартал туди забіг Вітя Кохта випити за її здоров’я її ж вина... Від тої думки наставав суїцидальний стан, з якого виводило тільки усвідомлення того, що жах від її відходу житиме в гадючнику не довше ніж п’ятнадцять хвилин. Але жорстока правда стояла перед Валентиною в усій її бездуховній наготі: вона потрібна йому зовсім не тою мірою, якою він потрібен їй. «Ми чоловікам потрібні зовсім не так, як вони потрібні нам, — так давно казала Сюзанна, — на цьому й треба будувати!» — «Але вони до нас звикають, — слушно відповідала Люська. — Звичка працює на нас!»