— Ходімо в «Метроград». Там є непогані снеки. З пивом.
— Яке, в дідька, пиво? Я вже почала з хлопцями пити вино.
— Ну то, може, ти краще знаєш, де тут можна посидіти. Ходімо, Валю. І не сердься, що я забрав тебе звідти. Іноді треба робити і так.
Вони зійшли з Костельної й рушили вгору по Малій Житомирській. Дійшли до кафе у підвальчику, знайшли місце в напівтемряві. Валентина посміхнулась.
— Ну і що вони встигли тобі сказати? Що я живу з усіма їхніми чоловіками, якими вони так пишаються — якщо це, звичайно, можна назвати життям?
Їм принесли келихи, розлили вино.
— Вони змусили мене пильніше придивитись до тебе.
— Пильніше?
— Якщо троє одружених чоловіків виявляють таке зацікавлення цією жінкою, то мені, чоловікові наразі свобідному...
— Ти гадаєш — увага свобідного чоловіка — це саме те, що мені наразі потрібно?
— Як твій син? — запитав Юра.
— Йому двадцять років. Йому вже не потрібен ні тато, ні вітчим.
— А друг? Друг завжди потрібен.
— У нього багато друзів і подруг.
Їм принесли салати.
— Там салати кращі. Але якщо захочеш, я запрошу тебе до себе, почастую кращим, ніж те, що зараз поїдається на Костельній.
— Я думаю, Юро, їм шмат став поперек горла! Особливо бабам! Ти все-таки молодець. І, хай там що, у нашому віці не так важливо нажертись...
— А що важливо?
— Те, чого нема. І не буде.
— Кохання?
— Дружба. Довіра. Щирість. А коханням нехай розважаються наші діти.
— Ти знаєш, Валю, а я йшов за тобою в підземному переході. Дивився на твої ноги і думав: чому не я купив цій жінці такі гарні чобітки.
— Ой, не сміши мене, Юро, ой не сміши...
— ...А потім побачив, що я знаю цю жінку. Знаю ще від тих часів, коли вона була дівчиною.
— І ще тоді помітив, яка вона неординарна...
— Не смійся, Валю.
— Але ти кажеш таке, чого я вже нездатна сприймати.
— Чому?
— Ти забув, скільки нам років?
— Не забув. Але я вдячний долі, що зустрів тебе. І хочу, щоб ти захотіла ще раз мене побачити.
— Навіщо?
— Бо... якщо жінки втрачають здатність любити, то в цьому винні чоловіки.
— І тебе непокоїть така ситуація?
— Якщо чесно, то дуже.
— І ти маєш проект як її змінити?
— Вихід один: якщо людство...
— Постлюдство, як каже наш друг Віктор Кохта.
— Постлюдство — це все одно людство. І якщо воно дійшло до того, що жінки перестали любити, значить, вихід один: любити повинні й чоловіки...
Зупинка за вимогою
Ці декілька cтареньких будиночків стояли осторонь усього. Кілька маленьких фруктових садочків — їх, здається, й було всього три чи чотири — утворювали ірреальну оазу серед пустирища між двома житловими масивами. І мікроавтобус, простуючи по дорозі від так званої «ближньої» групи бляклих сіравих бетонок до «дальньої», з’їжджав з асфальту на покручену втоптану стежину і довго їхав крізь той простір із безладними купами бозна-чого, які взимку припадали снігом, а влітку поростали буйними бур’янами. А на півдорозі була зупинка за вимогою, на якій сходили мешканці тих будиночків або ті, хто їхали до них у гості.
Колись їх тут було багато, таких одноповерхових напівдерев’яних-напівкам’яних будиночків із верандами, до яких ніяк не припасовувалося слово «котедж», хіба що вілла («бо вилами підперта»). А тепер лишилось тільки декілька таких, біля зупинки за вимогою, серед безладного пустирища, і найкомічніше було те, що цим садовим будинкам були присвоєні досить великі номери — вулиці, якої не існувало вже багато років. Інші будиночки розвалили, колись настане черга й цих, але поки вже кілька десятиліть між «ближніми» й «дальніми» бетонками з’юрмились ті декілька скромних, проте агресивно затишних і притягальних маєточків, з одного з яких на зупинку за вимогою завжди виходять кілька курочок і гордий півень.
Біля її будиночка ніякого господарства він не побачив. На підвір’ї не було навіть собаки. Був тільки великий містичний чорний кіт із бурштиновими очима і неймовірно довгим хутром. Коли він уперше лишився в неї на ніч, вона ще жила разом з бабусею. Веранда, вітальня, а за нею дві спаленьки. Він довго сидів у неї, вони розмовляли, пили вино, до якого домішувались пахощі шалених хризантем. Потім цілувались, а тоді дійшли до кордонів тої солодкої держави, від яких відступати вже не годиться. Але автобус, який з рипінням пригальмував на зупинці за вимогою, нагадав про пізній час. Він підвівся і спитав її, як часто ходять тут маршрутки після одинадцятої. А вона запитала, чи хтось десь чекає на його неодмінне повернення цієї ночі. Він відповів, що на нього ніхто не чекає, але... — він вказав рукою на спальню бабусі, яка вже скінчила поратись на кухні-веранді й причинила за собою двері.