А в ліфті її вдарила думка: схоже, світло в потаємній кімнаті блимає, коли б’є годинник.
Наступного дня Маша збирається в дорогу. Як виявилося, вона летить на зустріч однокласників.
— Ти могла б поїхати зі мною. Ти ж їх усіх знаєш!
— То ти летиш до Москви?
— До якої Москви? Боже збав. Хто там лишився у тій Москві?
Маша летить до Мадрида. Ідея затягти Марічку з Києва на зустріч московських однокласників раптом запанувала над Машею з такою силою, що вона була готова оплатити двоюрідній сестрі переліт Прага-Мадрид та Мадрид-Київ. Та квитки на найближчий час виявилися дуже дорогими, тож сумбурна ідея померла так само швидко, як і народилася. Маша вкотре кляне Мілену, яка дере з неї гроші, які не варті цієї квартири з усіма цими клятими годинниками.
— Передавай вітання усім, хто мене пам’ятає. А, до речі, мені на Фейсбуці іноді викидало когось із них, типу, people you may know, — сказала Марічка.
— Мабуть, хтось із них зазирав на твою сторінку.
— І Онька там буде?
— А як він може там не бути? Все відбуватиметься в його домі.
Онька Ніколаєв, якому його батьки дали старообрядницьке ім’я Онуфрій, тим самим, певне, стверджуючи свою вкоріненість у російський ґрунт («почву»), був хлопцем Маші вже тоді, в сьомому класі. Він був мажором іще більшого калібру, ніж Маша, хоча, здавалося б, генеральська онука, дочка полковника Московського гарнізону, то було достатньо круто для пізнього СРСР.
— Ми з Онькою захищали Білий Дім у серпні того достопам’ятного року. Ти можеш собі таке уявити?
— Можу, Машо. Такі тоді були часи.
Від початку дев’яностих сестри перестали спілкуватися не лише тому, що розвела історія. А ще й тому, що для кожної найважливішими стали не так історичні, як особисті драми. І це тривало багато років. І це було важливіше, ніж стосунки з батьками. Точніше, стосунки з батьками могли бути нормальними, лише якщо не заважали, а допомагали стосункам із чоловіками. І взаємини з історією також були підпорядковані стосункам з ними. І коли не складалося з ними, то здавалося: валиться світ. Тоді було саме так.
— А як воно тепер? — спитала Маша.
— А як воно тепер? — перепитала Марічка. — В мене є дочка.
— Кому ума нє доставало, — цитує російську класику Маша, знизуючи плечима. — А я робила аборт від Оньки.
— На це теж небагато треба розуму.
— В Кремлівській лікарні! — вигукнула Маша.
— Тоді зовсім інша річ, — погодилась Марічка.
— А коли ж ти народила? Ти замужем була?
— Недовго, але була. На початку дев’яностих.
— І моя мати знала?
— Знала. Але вона дуже просила поберегти тебе від цієї інформації. Щоб не травмувати.
— От дурна корова! Ти за Білла Клітора заміж виходила?
— Та ні. За такого собі Тараса Остапчука.
— То чим ти мене могла травмувати, Господи?
Лізель за вікном, здавалося, чула їхні розмови. І співчутливо кивала кам’яною головою.
Маша поїхала рано-вранці. Марічка встала попрощатися з нею. Потім лягла ще поспати. Але сон був неспокійний: щогодини прокидалася від лункого бою годинника в кабінеті. Поки Маша була вдома, годинник майже не заважав. Чого ж його його бій зараз став таким нав’язливим?
Прокинувшись по тому, як годинник відрахував одинадцяту, Марічка вже й не засинала. Та й скільки можна спати? Тепер вона зможе ще трохи погуляти по Празі, маючи гарантований дах над головою, але без виснажливих розмов про минуле.