А потім він думав, чому ж не домовився з нею про майбутню зустріч, гаразд, до дев’яти днів не можна, але невже варто чекати всі сорок? І за тиждень ввечері після роботи знову поїхав тою маршруткою й зійшов на зупинці за вимогою, і увійшов у її подвір’я, і постукав у вікно веранди, і вона сказала, що двері замикаються на ніч тільки пізно ввечері, як це робила бабуся, а до того й друзі можуть заходити не стукаючи.
І вранці, зупиняючи маршрутку після розкішної ночі кохання й поспішного сніданку, він запитав себе: скільки їх, тих друзів, які можуть без попередження входити в той дім і мати те, що минулої ночі отримав він? В нього виникло бажання застати когось у неї. А потім піти й ніколи не приїздити. І він їздив до неї всю зиму, але вона завжди була сама, тільки одного разу в неї в гостях була подруга, яка поїхала, коли він прийшов, і ще одного разу в неї зупинялись якісь родичі, які ночували в кімнаті бабусі.
Вона працювала вдома. Не було потреби телефонувати, щоб домовитись про зустріч. Одного разу він чекав її на порозі замкненого будинку, а коли дочекався, вона показала, де ховає ключа, коли йде з дому. В її будинку не було телефона, він навіть не знав, чи є в неї мобільний. Принаймні в його присутності ніхто ніколи до неї не телефонував.
Вона була художницею, робила якісь замовлення для різних видавництв. Іноді малювала від руки, іноді щось компонувала на комп’ютері. Тільки одного разу він бачив її перед мольбертом на весняному подвір’ї. Він ніколи не цікавився, що вона робить, але чомусь вважав її посередньою художницею і навіть трошки жалів її за це. Зате яка вона коханка! І не тільки у вузькому розумінні, себто в спальні. А й в широкому сенсі також, бо вона
— мала власне помешкання, адже він після розлучення мешкав з батьками, поки будувалось його власне, й наразі міг будувати стосунки тільки з жінками, які мали де;
— була чудовою співрозмовницею — іноді він подумки називав її «жінка, з якою можна говорити про все». Не тому, що вона підлаштовувалась під нього, як деякі знайомі дурні дівчата, ні! Нерідко вона починала, а він підхоплював. У єстві кожного з них були однаково окреслені межі морального й неморального, раціонального й ірраціонального, національного й позанаціонального... Між ними ніколи не було гучних суперечок на ідейному ґрунті, як бувало в нього з багатьма;
— щиро раділа його скромним подарункам, ніколи не кривила личка, мовляв, не те приніс. І ніколи не розігрувала нещирої вдячності;
— ніколи не навантажувала його своїми проблемами, наприклад, влаштуй на роботу секретаркою чи адміністратором у свій офіс мене або подругу;
— завжди раділа йому й не питала, чому його так довго не було...
Останній пункт з неповного переліку її жіночих та людських чеснот потребує деяких уточнень. Його зачіпало те, що вона ніколи не питала його «чом ти не прийшов?» Він хотів знати, чому, і не знаходив потрібних слів. Скільком жінкам він роздратовано кидав: «Чого причепилась, де був? Де треба, там і був!» Скільки разів казав це колишній дружині, коли вона ще не була колишньою, і от зустрів жінку, яка уперто не питає, де був, чому не приходив, і це йому також не подобається! Він перебільшив, назвавши її «жінкою, з якою можна про все». Про все, крім того, що між ними.
Але одного разу він не витримав і запитав, затримавши її біля дверей з веранди у вітальню:
— Чому ти не питаєш мене, коли я прийду наступного разу?
— А ти б хотів, аби питала?
Він чекав будь-якої відповіді, тільки не такої відповіді-запитання. Вже наперед кипів, якби вона сказала: «Знаю, що нікуди не подінешся».
— А ти б хотіла, щоб я не приходив?