Більше він не їздив до неї тої весни. І влітку не їздив. Одна половина його єства поривалася до неї, друга веліла не слухати першої. В нього розпочався роман з іншою жінкою, також з околиці міста, тільки все було значно банальніше. Вони з нею навіть їздили разом у відпустку, і він не раз гнав від себе думку, що було б, якби поряд з ним на пляжі лежала вона. Але поряд лежала жінка, яка стала аж так нагадувати його колишню дружину, що коли вони повернулись додому, уже й не озвався до неї. Щоправда, та жінка неодноразово озивалась до нього сама і кликала до себе, і казала, що, мабуть, вагітна, він знав, що цього бути не могло, але вона не вщухала, як стихійне лихо, і він змінив номер мобільного, а вона телефонувала в офіс і тільки восени переключилась на когось іншого. А він думав, а чи не залишив він її з саме такими проблемами. Це малоймовірно, але в них були такі сильні моменти єднання, які в їхньому віці можуть увінчатись чим завгодно.
Він забував про неї, а потім несподівано згадував, але не їхав до неї, і сам не знав, чому. Коли в жінці щось вабить, а щось лякає, то, зазвичай, перемагає друге. Тим паче якщо сама жінка не кличе, не заманює, залишаючи чоловіка сам-на-сам із його ставленням до неї.
...Він ніколи не був поціновувачем виставок сучасного малярства. На подібні виставки взагалі ходять тільки родичі й знайомі. Чим же привернула його увагу маленька афіша біля сходинок до напівпідвалу, коли він повертався в офіс з обідньої перерви? У крихітному зальчику була колективна виставка кількох художниць, і він побачив кілька її картин. Виставка називалась «Рідний Києве, не зникай!» Він впізнав закуток біля зупинки за вимогою, і будинок з верандою, і сусідські фіалкові хризантеми, і самотню фігуру молодої жінки на сходинках до веранди, і голу жінку спиною до вікна. Картина з оголеною жінкою називалась «Чекання». Чи на нього чекає вона? Чи когось іншого? Чи вона чекає того, хто прийде перший? Він витяг мобілку й поздвонив до офісу, що трохи затримається з перерви. А директорка галереї, відчувши його інтерес, простягла йому каталог картин із прейскурантом. Картини були недорогі, і він одразу сказав директорці, що купує «Чекання» (навіть якщо там чекають не його). Директорка сказала, що забрати картину можна буде тільки наприкінці виставки, а він збентежено перепитав, чи буде зазначено, що картину продано?
А останньою в її ряду була картина, на якій жіночі руки з довгими пальцями пестили химерну поличку на стіні. Все було у фіалковій декадансній імлі: і стіна, і пальці, тільки дерев’яну поличку було виписано із фотографічною достеменністю. Саме цю поличку він прибивав для неї, і вона була дуже вдячна йому. Вони тоді разом сміялись: чи все це надовго? Скільки ще стоятиме цей дім серед неосвоєного пустирища між двома масивами бетонок?
Та картина з дерев’яною поличкою мала назву «Подарунок». Він купив і її. І директорка галереї сказала, що може зробити для нього виняток і сьогодні в кінці робочого дня зняти картини й віддати йому, бо в неї є ще кілька із серії «Рідний Києве, не зникай!» Звільниться місце, щоб почепити і їх.
Він не міг дочекатись кінця робочого дня. Директорка галереї вже запакувала для нього дві невеличкі картини, які поміщались під пахвою. Він сів на ту маршрутку й довго їхав через усе місто. А на під’їзді до пустирища його охопив жах: а раптом там уже розпочалась забудова і зупинку за вимогою скасовано, бо нема біля чого зупинятись? Недарма виставка називалась «Рідний Києве, не зникай!» Тоді знайти її буде важко... А взагалі, будь-який кінець буде банальним. І якщо дім зник, і якщо ні й вона чекає на нього. І якщо дім стоїть, але там інший гість допомагає їй пакувати речі для переїзду. От саме нині, у цей теплий осінній день. Певне, не варто йому їхати туди. Краще вернутись додому, витягти картини, дивитись на них. Згодом добудується його помешкання у великому будинку на протилежному кінці міста, наподалік від Дніпра, і в нього є ці дві картини, перші атрибути його майбутнього хатнього побуту. До нього приходитимуть жінки й теж дивитимуться на ці картини. І в нього буде критерій відбору: підійде та, якій сподобаються, ні, та, яка зрозуміє ті картини... А поки навіщо він їде на край міста. Скоріш за все її закуток знесли, і він її не знайде. То навіщо він витрачає час...
Задзвонив мобільний, дзвінок від невідомого абонента. Схвильований жіночий голос запитав:
— Катерина Йосипівна сказала, що чоловік твого віку купив картини. То був ти?
— Яка Катерина Йосипівна?