— З арт-галереї «Рідний Київ».
— Де ти?
— А ти де?
— Ти у своєму жанрі!
— Рада, що ти нарешті знаєш мій жанр!
— Облиш свої розмови! Бо так я проїду зупинку коханої жінки!
— Яку зупинку?
— З дуже оригінальною назвою: за вимогою!
Відгоріли свічки
... тільки, мабуть, не дуже яскраво...
Того вечора одна зi cтарих київських шкіл святкувала свою річницю. Були запрошені всі, хто в різні часи вчилися там aбо працювали. Вчительку Ніну Павлівну, яка пропрацювала у тій школі понад тридцять років, також запросили — декілька разів зателефонували з оргкомітету й навіть надіслали в конверті із сухозліткою запрошення на крейдяному папері. Але стара вчителька не пішла на урочистості. На те було кілька причин.
По-перше, вона не влізла в жодну зі своїх святкових суконь — ще більше погладшала відтоді, як востаннє була на людях. Дивна здатність клітин її тіла до несамовитого поділу: їхня кількість росла, хоча останні десять років їх нічим не підживлювали — почуття голоду стало невід’ємною складовою існування Ніни Павлівни. Можливо, улесливі галичани й сказали б про Ніну Павлівну «повненька пані», але хамовиті кияни іменували її здебільшого «товста» або «жирна». «Хто крайній?» — «Я!» — «А ви за ким?» — «За он тою, жирною».
Огрядна Ніна Павлівна тривалий час ніби не старіла, бо мала напрочуд живі яскраві аж променисті очі та красиву щиру усмішку. Ось на стіні у старовинній дерев’яній рамі поряд зі світлинами батьків збільшене овальне фото, зроблене для альбому випускників, коли вона працювала в школі останні роки перед пенсією. Ніна Павлівна щиро усміхається, і це гасить неприємний ефект величезних щік та потрійного підборіддя. Та за останні кілька років безжально повипадали зуби, отже, усмішка лишилась тільки на портреті, її очі померкли. І якщо котрусь із суконь можна було б охайненько збільшити — розпороти шви, вшити в боки смужки тканини в тон — так робила мама, від якої Ніна успадкувала схильність до зайвої ваги, — то зробити штучні зуби було абсолютно неможливо. Це вимагало таких грошей, яких у старої самотньої вчительки бути не могло — пенсія злиденна, інших доходів нема, коштовні речі на чорний день давно продала за безцінь, дітей нема, у брата й сестри фінансовий стан кращий, але в них свої турботи, яких вона не може збагнути.
Ніна Павлівна мешкає в однокімнатній квартирі в старому будинку, і вікна її помешкання виходять на широкий проспект. Знайомі радять їй продати це досить велике житло, перебратися до бетонки на околиці, потроху витрачати ті кілька тисяч, які складатимуть різницю між цінами помешкань. Тоді буде і на зуби, і на кращу їжу, і «на смерть», себто на похорон, гроші, які годиться мати в закапелку всім, кому не світить поховання казенним коштом. Але Ніна Павлівна панічно боїться, що її обдурять у процесі купівлі-продажу, що вона втратить і квартиру, і гроші. Нема ні адвоката, ні близької людини, якій можна довіряти, яка допомогла б здійснити таку операцію. І навіть якщо купівля-продаж пройде успішно, тримати готівку вдома, весь час тремтіти, що прийдуть грабіжники, які періодично вдираються до самотніх, катують їх, якщо ті не віддають грошей добровільно — навіщо їй такий кінець? І, власне, чому вона має йти з оселі, яку любить? Поки вона працювала за попередньої влади, то поступово створила у цих стінах той інтер’єр і ту атмосферу, яких їй хотілося. Тут кожна дрібничка, кожна річ може розповісти довгу цікаву історію з пригодами. Нехай подальші мандри дорогих її серцю речей розпочнуться вже після неї.
А поки Ніна Павлівна сидить у сутінках — не вмикає світла, щоб після урочистостей у школі ніхто з колишніх учнів не прийшов на вогник. Заодно й електрика заощаджується. І до телефона не підходить — вже двічі тужили в напівтемній кімнаті тривалі сигнали. Можливо, вони зовсім не зі школи. Якщо комусь дуже треба, перетелефонують завтра. Сутінки стають густішими. Можна наштовхнутись на меблі й забитися. Ніна Павлівна навпомацки бере з буфета свічник, чиркає сірником. Спалахують кольорові свічки, давній сувенір з Литви. Архаїчне світло трохи звеселило стару вчительку. Ще одна коштовна річ на чорний день. Раніше вона запалювала ці свічки на кілька секунд. А потім задувала, бо боялася пошкодити орнамент на циліндричній поверхні. Але кілька днів тому, витираючи пил з буфета, помітила, що той химерний візерунок, в який вона мало не три десятка років час від часу вдивляється, побляк, а подекуди зовсім стерся. Скоро й самі свічки розламаються, і не буде нічого. Отак щось бережеш, бережеш, здається, прийде саме той день, а він не приходить, і те, що так пильно береглося, пропадає, так і не виконавши свого сакрального призначення.