— Ваші учні були не тільки вашими! Нас іще вчила Заріна Миколаївна! Проводила лекції про гармонію жіночого тіла! І це було в ті часи, коли світ ще не казився!
Заріна Миколаївна була вчителькою біології. Будь-яку тему цієї складної науки про природу вона зводила до стосунків між статями. Ходила перед учнями в прозорих блузах, у похабно тісних спідницях, крутила стегнами, фарбувала обличчя, та так, ніби то був паркан. Вона відчувала себе абсолютно впевнено, бо була коханкою, ні, не директора школи і не заврайвно, а першого секретаря їхнього райкому. Ніна Павлівна робила спроби зібрати підписи, щоб Заріну усунули від роботи в школі. Інші вчительки, які також в усній формі обурювались педагогом-проституткою, не підписали відозви, бо знали про високу підтримку Заріни. І Ніна Павлівна підписала того листа лише своїм іменем. Її викликали на бесіду, під час якої лагідно, але твердо натякнули, що вона перебільшує згубний вплив вчительки біології, яка є членом Комуністичної партії, всі комісії відзначають високий професійний рівень її уроків, її учні успішно складають іспити до університету, а щодо сміливого вбрання, ну то струнка жінка може одягти таке, що огрядній не пасує... Заріна Миколаївна ридала в учительській, що її цькують у колективі, але учні, навпаки, люблять саме її, якби слово дали учням!..
— Ви брали на себе, Ніно Павлівно, почесну місію пропагувати моральний спосіб життя, відмінний від того, який уособлювала сучка Заріна!..
— Я намагалась, тільки не треба поганих слів, Оксанцю!
— Ніби ми не бачили, як вона замикалась із учителем фізкультури в спортзалі! Якщо ви намагались, то й мали бути в сто разів елегантнішою за неї! Щоб моральність була підкріплена гідним іміджем, а не жирним пузом! Адже хлопці на задній парті, поки ви розповідали про Мавку й Лукаша, перешіптувались: «Ти можеш уявити Ніну Павлівну го-о-олою?»
А ще на дошці з’явився майстерний підлий малюночок голої жінки в профіль з огидними безформними грудьми, які лежали на величезному череві. Ніби хтось підгледів, як Ніна Павлівна виходила з ванни. І не треба було літер «Н.П.» під малюночком. Це було невдовзі по тому, як урвався її багаторічний роман. Як знайти слова, щоб пояснити, що не можна сміятися над довгим носом, заячою губою, кривими ногами...
— Але огрядність — це дещо інше! — кричала Оксана. — Це те, в чому ми самі винні! Це недисциплінованість, це неповага до оточення, це сало на душі, врешті-решт!.. До речі, Ніно Павлівно, Ратинський вам не телефонував?
— Він не телефонував від сімдесят сьомого, Оксано...
Так, Славко Ратинський, її найулюбленіший учень. Добрий вчитель знає, що таке улюблений учень. Це коли напевне бачиш, що таки навчив його чомусь. Плюс коли сам від нього теж напевне чомусь навчився. Тільки про це ніколи не можна говорити. В’ячеслав Ратинський. Гарний хлопець із розумними очима. Вона пристрасно мріяла одного дня стати йому корисною, зробити для нього щось важливе. І доля дала їй шанс. Випускний твір В’ячеслава Ратинського на золоту медаль з цитатою Василя Симоненка: «Я для тебе горів, український народе, тільки, мабуть, не дуже яскраво горів...» Бесіда за зачиненими дверима у кабінеті директора, це найкращий учень за п’ятирічку, не можна псувати йому життя через одну цитату. Директор згодний: так, звичайно, тільки обережно, щоб ніхто не довідався. І видав нові проштамповані папери. Вони зі Славком у порожньому класі переписують випускний твір без підступної цитати.
— Вам ніколи не буде соромно за це, Ніно Павлівно? — питає Славко, коли роботу завершено. — Мені — буде.
— В’ячеславе, — відповідає вона, — я дуже шаную твою любов до поезії та знання позакласних текстів. Але треба знати, що за тим стоїть — продумана позиція громадянина, чи просто юнацька зухвалість. Кому ти допоміг, кого ти захистив своїм вчинком? Мені ніколи не буде соромно, що я допомогла тобі закінчити школу із тими показниками, яких ти вартий.
А що керувало Славком потім — юнацька зухвалість, невміння правильно оцінити ситуацію чи таки продумана громадянська позиція, коли його виключили з третього курсу університету? Кажуть, він декілька місяців продовжував ходити на лекції, вів конспекти, готував просто блискучі доповіді на семінари. Але потім розповідали, що його як неробу виселили з Києва, як казали тоді, на сто перший кілометр. Він зник, про нього говорили пошепки. До Ніни Павлівни дійшла інформація, що батьки Славка, рятуючи хлопця, обміняли квартиру в Києві на будинок десь у райцентрі, щоб там прийняти сина, якому був заборонений в’їзд до столиці. Згодом, уже за нових часів, як розповідали Ніні Павлівні, Славко Ратинський завоював Київ удруге, купив тут квартиру. А тоді, в далекому сімдесят сьомому, він приїхав до Києва нелегально і зателефонував, чи не прийме вчителька улюбленого учня на одну ніч.