— В мене зупинились родичі, вибач, — збрехала тоді вона.
Оксана припалила від свічки третю цигарку.
— Це відтоді, як ви не пустили його на ніч?
— Тобі про це відомо, Оксано?
— Звичайно! Ми ж з Ратинським були коханцями! Почали трахатися ще в десятому класі!
— Боже мій, Оксанко, ти ж могла завагітнити!
Оксана глянула на стару вчительку спідлоба.
— То, може, й твоя дочка від нього?
— Ні, не від нього. Не від нього... Це було значно пізніше! Я виходила заміж кілька разів! А тоді я їздила до нього на сотий кілометр! А мої батьки мене не пускали! Вони були боягузи, як і ви! І тоді він передав листа, що приїде до Києва, але йому не було де зупинитися, його батьки вже виїхали, родичі боялися спілкуватися з ними усіма. І я, я, ідіотка, підказала йому вас! Ви пам’ятаєте, я зателефонувала вам у той день, коли ви не пустили Славка, спитала про нього, а ви поклали трубку, мовляв, нічого не чутно! Забули чи ні?
Ніна Павлівна не забула. Так, їй стало ніяково, коли вона відмовила Славкові, а дзвоник Оксани не пов’язала зі Славком. А коли Оксана спитала про нього, то й правда поклала трубку, бо боялася, що телефон прослуховується. В неї тоді вже були нові учні, з яких потім, як показало майбутнє, також вийшли люди! І вона була потрібна їм, вона не хотіла давати пояснення якимсь тупим недоумкам, як у випадку із партійною шльондрою Заріною Миколаївною!
Оксана припалила четверту цигарку. А прибалтійські свічки вже відгоріли наполовину.
— Ми того вечора так і не зустрілися зі Славком. Він дзвонив мені з автомата за дві копійки, але мої батьки все відчули й пильнували. Так сталося, що то був кінець нашого кохання. Він повернувся до свого села, де тоді працював у сільській школі, зійшовся з Мартою, такою, як він, виключеною з університету, яка давно хотіла його. То була його перша дружина. І я невдовзі вийшла заміж. Він кілька разів одружувався, я кілька разів виходила заміж... А ви коли-небудь виходили заміж, Ніно Павлівно?
— Ні.
— І мужика у вас ніколи не було?
— Був.
— І ви б могли заради нього поїхати на сто перший кілометр?
— В наших стосунках таке питання не стояло. А коли ми розійшлися, я жила тільки школою.
— А ви аж так боялися, що вас виженуть зі школи, якби пустили б на одну ніч державного злочинця В’ячеслава Ратинського? Не вигнали б! Шкільна вчителька — то найнижчий статус у цій країні! У нас на факультеті у школи йшли працювати тільки останні двієчники!
— Я не була двієчницею, Оксано! Можу показати тобі свою виписку з диплома!
— Але ви завжди були боягузкою! І такою боягузкою, що аж накладали в штани! Мені одного разу в моїй газеті замовили матеріал про моральних авторитетів, і я згадала про вас. І довго думала, чому ви не дотягуєте до справжнього морального авторитета, Ніно Павлівно? Ви нібито така співчутлива, така справедлива, і вчили добре, і по-справжньому допомогли багатьом! Чого ж бракує? Сміливості, Ніно Павлівно! Моральний авторитет передбачає безстрашність! Ви ж знали, що Славка несправедливо виключили з університету, несправедливо виселили з Києва!..
— Напевне я цього не знала...
— Та невже? — Оксана загасила в попільничці ледь розпочату сигарету, підвелася на ноги, поправила вузьку спідницю і видалась чимось схожою на Заріну Миколаївну. — У вас у хаті смердить! Як ви тут витримуєте? Прощавайте!
Оксана вибігла з її помешкання, а Ніні Павлівні захотілося вмерти. Але не зовсім, а так, щоб, лежачи в труні, чути, як каятиметься Оксана Полуян за все, що накоїла. Хто вона така, щоб судити її! Добрий журналіст, так, вона читала її нариси і впізнавала стилістичні засоби, яких вчила своїх учнів. Скільки вона сиділа з ними після уроків, до речі, абсолютно безкоштовно, писала з ними диктанти, перекази, твори або вони просто говорили про життя. І нікого не змушувала ходити до неї на додаткові! І всі вони так добре заспівали українською, коли прийшла незалежність, коли це стало актуально, саме завдяки їй! І всі розповідають у своїх інтерв’ю — бо ж половина її учнів стали відомими, дають інтерв’ю для різних газет, і ніхто, до речі, не згадав її хоча б півсловом! — але всі розповідають, ніби знали солов’їну мову від пелюшок, хоча всі повиростали в російськомовних родинах і тільки завдяки боягузці Ніні Павлівні пристойно заговорили українською! «Ще невідомо, як би ви усі повелися на моєму місці! У тебе, Оксано, в одному місці свербіло, то ти й їздила на сотий кілометр до коханця, а чи тобі відомо, що таке щоденна кропітка праця? День за днем у будь-якому гуморі, за будь-якої погоди, із будь-яким здоров’ям. А серце і тоді боліло, так само, як і зараз! А тут іще цей дим твоїх сигарет! І ці огидні парфуми, якими тільки бризкати нічну сорочку, а не вбрання для урочистих зібрань!»