— Невже все треба виставляти на люди? Мені симпатизувало багато вчителів, коли я закінчував школу, бо я був позитивний, чемний, дивився у вічі. Оксанці — меншою мірою симпатизували, вона, хоча й дуже добре вчилася, за деякими параметрами значно краще за мене, але в очі вчителям не заглядала.
— Так, вона завжди дивилась у вікно, мріяла, ніби нічого не чула, але, коли не спитаєш, завжди відповідала по темі...
— Я не хотів підставляти Оксану й не хотів підставляти себе. Шкільні вчителі — то переважно жінки. Нерідко самотні...
— Чому ж ви не одружилися? Тоді б усе було по-іншому! Тоді були в моді ранні шлюби! Дочка мого брата вийшла заміж у вісімнадцять років — і вже бабуся!
— Чого ми тоді не побралися, якщо була така любов? Важко сказати. Її батьки не хотіли, мої батьки не хотіли. Це ще одна причина, чому ми ховали свою любов. А як настав той час, коли можна було не дуже прислухатися до думки батьків, уже не було юнацького вогню, суцільний дорослий цинізм. Давайте ще по одній, Ніно Павлівно!
— У мене є, дякую.
Деякий час Славко мовчки курив, і дим його сигарет не так дратував, як Оксаниних. Стара беззуба вчителька взяла тоненький шматочок шинки, який поволі танув у роті.
— Ніно Павлівно, дозвольте в пам’ять про нашу давню любов зробити вам невеликий подарунок. Тільки не відмовляйтесь. Дозвольте я зроблю вам зуби. Я від того не збіднію.
— Але ж це великі гроші! Небіжчиця Оксана казала, що зробила собі по сто за зуб...
— А в неї були штучні зубки? Я й не знав.
— Ой, я не знала... Не знала, що ти не знав... А мені лікар називав вдвічі меншу суму, але для мене й те непосильно.
Славко Ратинський дістав гаманця, витяг звідти кілька зелених папірців. І тут відгоріла остання свічка у прибалтійському свічнику-чеканці.
— Будь ласка, увімкніть світло, Ніно Павлівно!
Після ніжної напівтемряви очі від пекучої електрики заболіли. Ніна Павлівна затулила руками обличчя.
— Ніно Павлівно, колись я добре заробив, розповідаючи по канадійських українських громадах, як улюблена вчителька української мови не пустила переночувати улюбленого учня, який постраждав за знов-таки український буржуазний націоналізм. І відтоді ваш покірний слуга, хоча й не має доходів українських грабіжників при владі, але й не бідує, як нещасні вкраїнські вчителі та інженери. Візьміть від мене ці гроші. Візьміть і покладіть до свого гаманця, поки я тут.
Ніна Павлівна, наче в напівсні, виконала прохання Ратинського.
Тільки благаю вас, — він ніби прочитав її думки. — Не відкладайте ці гроші собі на смерть. Зробіть собі зуби, Ніно Павлівно!
Арчибальд і Патриція
То був найчорніший день мого життя. Ми залишали рідний дім і стали біженцями. Ми були з останніх, хто тікав із нашого містечка. Мати довго сподівалася, що стане краще, але ставало дедалі гірше. В сусідній восьмиквартирний будинок, такий, як наш, влучила бомба. Брат терпляче пояснював мені, як спрацював той підривний пристрій, та я не слухала його, в мене в голові було інше.
— Сідайте у вантажівку, я підкину вас до станції. О шостій буде йти потяг. Зараз садять без квитків. Доїдете до місця, де не стріляють, — сказав дядько Ніл, член місцевої самооборони. — Бо я везу сьогодні. А завтра будете пхатися пішки до станції. А може, завтра вже сюди «прийдуть вони».
«Прийдуть вони» — то найстрашніше. Відкладати нашу втечу ніяк не можна. Те, що ми беремо з собою, зібрано вже давно. Але... але ми тут лишаємо тих, кого не можемо забрати, і це найболючіше. Тому й цей день — найчорніший день мого життя.
Ми з матір’ю й братом усі втрьох з рюкзаками на плечах сидимо біля борту заваленої різним мотлохом вантажівки, міцно пригорнувшись одне до одного. Ми несемося до станції. А за вантажівкою щодуху летить наш Арчі. Ніколи не могла уявити собі, що він може так швидко бігати. Він летить не як пес дворянської породи, а як справжній гончак. Він не розуміє, як так: усі їдуть з дому, а його не взяли.
Вантажівка летить до станції на добрій швидкості, однак Арчі не відстає. Я плачу, я кричу йому:
— Арчі, ми не можемо взяти тебе з собою! Вибач нас! Нас не посадять у потяг з тобою!
А брат цього разу не каже мені, що я дурна зі своїми бабськими сльозами. Адже й він, дорослий парубок, теж може враз розплакатися. І тому він мовчить, коли я кричу до нашого песика:
— Арчі, милий, ми скоро повернемося! Це все скоро закінчиться! Арчі, милий!