Суд встановив, що перший і третій заявник піддалися нелюдському поводженню з боку працівників міліції; представники держави несуть відповідальність за тілесні ушкодження отримані другою заявницею; державні органи не провели належного розслідування скарг першого, другого та третього заявників щодо неправомірних дій щодо них з боку працівників міліції; відсутні будь-які записи щодо арешту першого та третього заявників, які б могли роз’яснити причину та законність їх затримання, тому він є незаконним; втручання у житло чотирьох заявників з боку працівниками міліції було неспіврозмірним переслідуваній цілі; працівники міліції діяли поза межами своєї компетенції, оскільки конфлікт між Р., О. та третім заявником мав цивільно-правовий характер, а також були відсутні будь-які документи, що санкціонували вилучення електродрелі та газового пістолету, що є незаконним.
Представник заявника в Суді: адвокат Аркадій Бущенко.
Суд визнав порушення статті 3, статті 5 § 1, статті 8, статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.
Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: статті 106, 178 Кримінально-процесуального кодексу України від 1960 року, статті 356–358 Цивільного кодексу України 2003 року.
Основні тези:
«…Суд повторює, що стаття 3 Конвенції вимагає від влади провести ефективне офіційне розслідування жорстокого поводження, навіть якщо таке звернення подане приватними особами» (§ 59).
«…Суд хотів би зазначити, що відсутність протоколу про арешт сама по собі вважається серйозним порушенням, оскільки, на переконання Суду, незареєстроване затримання особи є повним запереченням принципово важливих гарантій статті 5 Конвенції і є грубим порушенням цього положення. Відсутність відповідних записів з таких питань, як дата, час і місце затримання, ім'я затриманого, причини затримання та прізвище особи, яка провадила затримання, слід вважати несумісним з вимогою законності і з самою метою статтею 5 Конвенції» (§ 102)
«…Суд повторює, що коли держава вважає за необхідне вдатися до таких заходів як обшук жилих приміщень та виїмки в цілях збору доказів вчинення злочину, він повинен оцінити, чи є причини, що виправдовують такий захід, доречними та достатніми, і чи був дотриманий принцип пропорційності. Суд також вивчає питання про наявність у національному законодавстві ефективних гарантій проти зловживань чи свавільних дій, і перевіряє, як працювали ці гарантії в конкретній справі…» (§ 112)
Посилання:
Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng? i=001–114452
Переклад рішення ЄСПЛ (рос.) — http://precedent.in.ua/index.php? id=1406543134
Рішення національних судів із вдалим застосуванням рішення ЄСПЛ:
1) рішення Гірницького районного суду міста Макіївки Донецької області від 17 січня 2013 року, справа № 2/267/286/13, суддя Кульбаков І.В.
Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29406486
Теза із рішення: «…Європейський Суд з прав людини… зазначив, що запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень…»
Москаленко проти України, № 37466/04, 20 травня 2010 року
Фактичні обставини справи: 16 липня 2003 року заявника затримали за підозрою у вчиненні вбивства при обтяжуючих обставинах, розбою та підпалу. Мар'їнський районний суд 19 липня того ж року залишив заявника під вартою у зв’язку необхідністю забезпечення проведення належного судового розгляду, оскільки існував ризик, що він може втекти та уникнути правосуддя. Однак не було зазначено підстав для таких висновків. Суд також відмітив при цьому тяжкість можливо вчинюваних заявником кримінальних правопорушень. Під час розслідування суд продовжував тримання заявника під вартою 15 вересня та 15 жовтня 2003 року. В цих рішеннях суд посилався на причини першочергового взяття його під варту. Клопотання заявника про заміну запобіжного заходу спершу було відхилене як передчасне, а в подальшому багаторазово суд відмовляв у задоволенні подібних клопотань. 9 грудня 2004 року Апеляційний суд Донецької області після декількох судових засідань направив справу на додаткове досудове розслідування. В той період тримання під вартою заявникові продовжувалося двічі: 30 січня та 27 травня 2005 року. Зокрема, в останньому рішенні апеляційний суд вказав на першочергові причини взяття під варту та додатково підкреслив суворість можливого покарання, вказуючи на можливість схилення заявником свідків до неправдивих свідчень, без зазначення підстав для такого висновку. 1 листопада 2006 року заявника визнали винуватим та засудили до 16 років позбавлення волі. Сторони оскаржили вирок. До апеляційного розгляду заявник перебував також під вартою. Верховний Суд України 14 лютого 2008 року скасував вирок та направив справу на повторний судовий розгляд.