Кирило, закинувши гадки про монашество, не закинув своїх наукових інтересів. Він уславився в Києві, як дуже начитаний богослов і завзятий бібліофіл. Серед книжних і просвітніх інтересів тихо пролітало його життя, закаламучене двома лише тяжкими пригодами: смертю його милостивця Іова, котрого незвичайно любив і був йому безкінечно відданий, і смертю жінки, що вмерла через рік пізніше, лишивши йому маленьку донечку Настусю. З тих часів життєві інтереси отця Кирила ділились між бібліотекою й донькою, котру дуже кохав.
III
Грицько застав отця Кирила в родиннім кругу: був у нього швагер, син небіжчика Ма-чохи, що того року був райцею, з родиною своєю, і ще якийсь свояк. Грицька повітали як добре знайомого. Отець Кирило стрічав його дуже радо. В нього давно був уже план — із ним він не вагався поділитись із свояками,— що як воно буде добре, мовляв, якби Грицька женити з Настусею: було б кому передати свої .книжки й свою роботу. Отця Кирила немало 'мучило те, що він не мав сина, і хоч навчив свою Настусю не тільки читати й писати, але — що вже зовсім виходило дивно — навчив і латині, одначе розумів, що вона його не заступить.
За обідом піднялася розмова й зараз же перескочила на Хмельниченка. Отець Кирило і Мачошенко знали його особисто, пам'ятали й старого Хмельницького, що був підстаростою за небіжчика Даниловича. Добре пригадували участь Богдана в повстанні Павлюка, коли він був військовим писарем. Мачошенко, покладаючись на незвичайні здібності Хмельниченка, пророкував велике значення його замислу.
— Народ заворушився вже, бачу. Немало й нашого міщанства, мабуть, потягне: он ті ре-меснички молоді, що собі чуприни підголюють та вуса по-козацьки запускають. Та й у вас у Братстві, пане Пісченку,— засміявся він до Грицька,— знайдеться, певно, немало охочих проміняти перо на шаблю.
— Що ж, воно не дивно, пане райцю: кожному свій народ милий. І я, коли б на те пішло, не від того був би,— додав він, скинувши оком на Настусю, що змарніла якось за ці дні, неспокійно прислуховувалася до цієї розмови й тепер, на ці слова, разом зблідла.
— Ти? Пішов би в козаки? — здивовано запитав отець Кирило і додав з обуренням: — А не забирай собі в голову того: твоя річ книжка та перо!
— Inter arma silent musae (під час війни замовкають музи),— відповів Грицько.
— Silent, sed non belligerant (замовкають» але не беруться до зброї),— відповів йому в тон отець Кирило.— Ти вже, якби раз пішов на війну, попрощався б уже з наукою, це певно знай: одне з другим погодити не можна. І я за себе скажу: як я тебе люблю, але, якби ти зрадив науці, знати тебе не хочу.
— А проте хто нам відновив митрополію, хто заступив нашу релію (релігію), як не небіжчик гетьман Сагайдачний? — сказав Грицько.
Ця згадка за Сагайдачного утихомирила отця Кирила, що мав велике до нього поважання, але він все-таки додав:
— Ніколи не пристану, аби ти йшов у козаки.
Тут пан райця, скориставшись з цього перемир'я, поспішив перевести неприємну розмову на нейтральну тему.
— Гарно поступає Академія під новим ректором. Знав покійний митрополит, в чиї руки її передати.
— Аякже,— жваво прийняв цю тему отець Кирило.— Гарна то була декламація в неділю. І ти, Григорію, був не останній. Як то ти за геометрію говорив? Щось там від Ксенофанеса.
Ксенофанес значніший з філософів давніх,—
почав декламувати Грицько,—
Обиватель з Греції Кольофонів славних,
Архетипом ніякимсь бога називати,
Без початку й кінця казав признавати.
Змилил однак тот мудрець, бо розум в поганській
Іще ховав темності і владі шатанській...
— От власне! — перебив його отець Кирило.— Хотів я тобі закинути: не повинний був єси казати, що ті славні мужі під владою ша-танською перебували.
— Але прошу вас, панотче,— втрутився пан райця, що теж в своїм часі скінчив братські школи.— Адже до Христа весь світ був у власті диявола...
Тут піднявся жвавий диспут й затягся на довгий час. Отець Кирило пішов за допомогою в свою бібліотеку і став виносити один фоліант за другим на побиття своїх противників. Але на цей раз все те мало інтересувало Грицька. Він нудився й думав за свою мандрівку в козаки. Було вже рішення у нього безповоротне — тікати. Тільки розбивався гадками — чи сказати Настусі, чи ні. Хотів сказати, але, побачивши її змучене лице та перестрах, постановив не казати: