Вічної похвали от нас єсть достоїн
Храбрий на землі і на морі воїн —
Войск запорозьких Хмельницький старіший, Вождь ізрадніший.
Отечество над вся паче возлюбивий І його ради ні во что вмінивий Розкоші, покой, користі, інтрати,
І вся привати і т. д.
При співанні того канту патріарх запросив Хмельницького в сани митрополита, в котрих вони приїхали, й посадив митрополита по ліву руку, а Хмельницького по праву від себе. Оточений кінною старшиною і масою народу поїзд звідти під'їхав до відновленої покійним Могилою Софійської кафедри, де його стріло духовенство в ризах і зараз почалося богослужіння.
Отець Кирило теж був між зібраним духовенством, і його запрошено звідти на перекуску до митрополита, що приймав у себе гетьмана. Коли він, скинувши ризи і взявши теплу керею, з своєю довгою палицею з срібною головкою у руці, виходив бічними дверима з кафедри, до нього приступив якийсь молодий та гарний козак і поцілував його в руку.
— Чи пізнаєте, панотче, мене? — спитав він.
— Я — тебе? А ти ж звідки?
— Я Грицько Пісченко, коли пам'ятаєте.
Справді Грицька досить трудно було пізнати. Він обсмалився й наче виріс, мав страшні вуса, поважну поставу і був багато по-козаць-кому вбраний. Отець Кирило в першу хвилю зрадів з несподіванки й почав з ним чоломкатись, але разом спинився:
— Чекай! Я з тобою, як з добрим, а ти зо мною як? Казав я тобі — не подарую, якщо підеш до війська. Я сподівався з тебе на старості літ потіху мати, а ти науку покинув та бач — який лицар! А був би з тебе добрий богослов! Як ти тоді декламував Ксенофанеса, га? Тільки то схибив, що казав за ту власть диявольську...
Грицько сумно прослухав тієї бесіди.
— То так мене стрічаєте, отче? — гірко сказав він.— Я скільки разів був в небезпечності, груди свої наставляв, крові своєї не жалував за наш народ та потішав себе, що стрінете мене, як доброго сина свого народу, а ви натомість...
— Та що ж,— утихомирився трохи отець Кирило,— за заслугу тобі слава, а мені все жаль: наче сина мав і втратив.
Духовенство вже все виходило з кафедри, й отець Кирило мусив спішити.
— Чи ж позволите цього року бодай на кутю прийти, як давніше? — спитав козак.
— Приходь, хто ж тобі боронить? Тільки мені все шкода...— відповів отець Кирило, прощаючись з ним.
X
Отець Кирило, вернувшись до господи, оповів Настусі свою зустріч з Грицьком, але, помітивши, що вона незвичайно з того втішилася, додав:
— Викинь ти його з голови! Я з його сподівався на старість потіху мати, але мені козака в зяті не треба,— і,щоб перервати неприємну розмову, він пішов до своєї світлиці й зачинив двері.
Ці слова були дуже прикрі Настусі, але над усім панувала тепер у неї радість, що Грицько вернувся живий і здоровий, що вона його скоро побачить і що він, видко, її пам'ятає, коли просився до них на кутю.
Нарешті наблизився і той так жаданий Святий вечір. Як звичайно, прибрано було все, й отець Кирило засів до столу «со чадами і домочадцями». Настуся, що нетерпляче чекала й дивувалась, що Грицько забарився, зараз учула, що хтось застукав, і вислала хлопця.
Справді то був Грицько Пісченко. Він увійшов тихенько в синім жупані, підперезаний турецьким шалевим поясом з багато кованою шаблею. Почоломкався з отцем Кирилом і нерішуче став перед Настусею, що зачервонілась і засоромилась, розрадувана й щаслива, що його бачить.