Коли б я жив сто літ раніш, я пішов би був у монастир, на твердий послух, і викликав би подив нічними стояннями і безнастанними молитвами. Тепер же я наклав на себе не меншу аскетичну дисципліну — але проходив її на філологічному факультеті Київського університету, реформованому за уставою 1884 року. Треба знати, як ця устава покалічила філологічний факультет і яку ненависть викликала до себе класична філологія, котрою навантажено всіх студентів без різниці: істориків, словесників, філософів, спихнувши на другий план предмети їх спеціальності. І от тоді буде зрозуміле моє аскетичне самоумертвлення, з котрим я, вже вибравши для себе спеціальність української історії, змусив себе — тому що це мені було непотрібне і ніякого реального інтересу не мало — з незвичайною совісністю студіювати латинських і грецьких класиків, щоб виконати на всі сто процентів вимоги цього злобного статуту, розрахованого на те, Щоб убити всякий громадський інтерес в студентів університету, відвернувши їх від тих живіших дисциплін, що їх інтересували, до студій граматики, метрики і всякої іншої схоластики. Я знав, що такі мої пильні заняття, мої аскетичні крайності, моя пунктуальність при виконуванні нових університет-
ських приписів викликають хибні тлумачення, підозріння в кар'єризмі, молчалінстві і т. д. Я вважав це для себе моральною школою. Я в душі був революціонером, наважився йти пробоєм против усіх заборон і обмежень українського слова й життя, знав, що працюватиму не в російських університетських рамках, а за кордоном, ніяких російських відзнак і лаврів не вимагаю, але свідомо нагинав себе до всякої всячини — тим більше, коли вона була для мене прикра, противна. Вона вимагала самовідречення — це те, що було мені потрібне.
В тім безповоротно загинули мої белетристичні плани. Довгий час я навіть не читав белетристики, не тільки що не писав. Пізніше дозволив собі дещо — але не друкував нічого. З писань моїх університетських років я потім надрукував оповідання «Неробочий Грицько Кривий»: белетристичне оброблення одного судового рішення. З переїздом до Львова, коли навколо завелось стільки об'єктивних даних, а не мною самим вимірених собі прикростей і клопотів, мій аскетичний ригоризм ослаб, і я писав частіш, друкуючи в «Зорі» і «Літер.-Наук. Вістнику».
Новою хвилею прийшла до мене охота до писання після першої революції, серед нових обставин і незвичайно різноманітної, пекучої й тривожної діяльності, яку я вів одночасно в Києві і Львові. Але я вже не дивився на це белетристичне писательство як моє громадське діло, ці колишні мрії відійшли безповоротно. Я писав, коли мене охоплювало бажання поділитися настроями, гадками, образами, які обсідали мене і не давали спокою, шукаючи свого вислову. Я не міг його дати ні в своїх наукових працях, ні в публіцистиці,— а вони не хотіли залишатись «зачиненими дітьми» моєї думки.
Так з'явилися речі, зібрані потім під спільними назвами «Sub Divo» і «З старих карток».
Може, вони збудять і тепер в кому-небудь подібні рефлекси, зворушать не безплідно чию-небудь уяву. Як ні — нехай зостануться «людським документом» свого часу.
Із книги
«З ЮНИХ ДНІВ»
нгліиське військо приишло до Бех-аль-Джугур у вівторок 26 лютого в обід. Це були резерви; вони, може, з місяць, як тільки рушили з берегів Альбіону, а тиждень, як пішли в похід. Вперше були вони на війні; бех-аль-джу-гурці були перші вороги, котрих вони надибали. Капітан Годж, що був за ватажка у цьому маленькому війську, де разом з погоничами, з крамарями, з кухарями не було й двісті чоловік, послав сурмача з білим парламентським прапором сказати джугурцям, аби піддались доброю волею.
Але джугурці не схотіли. Вони навіть не пустили в своє село товстого, червонопикого сурмача, рудого дядька, напівєврея, напівара-ба. Вже заздалегідь дійшли до них звістки, що кляті бузувіри інглізи прийшли руйнувати оселі правовірних. Крамарі, що їхали іноді через село, розповідали всякі страхи про них — про попалені села, зруйновані мечеті, про побитих, порізаних людей. Але ще більше розказували про великого пророка Алаха-Магді, про його силу, відвагу, розум, богобояз-ливість. Розказували, що були всякі великі чуда й знамення у Мецці, коло могили Магомета; що премудрі люди знайшли в Корані проречення, очевидячки, про Магді — що він зруйнує царство невірних і заснує велике довічне царство підданців великого пророка. Вечорами на порогах аж за північ сиділи купка-