Я йшов все далі й далі в глибину лісів. Але вчора мене тішила гадка, що я тікаю від сучасного життя і його культурного перетончення в глибину минулих віків — від сучасного 40-ловіка до старих предків з їх примітивним, натуральним життям. Сьогодні — навпаки мені було приємно думати, що я цим розкішним лісом іду до життя, що я спочиваю в цій гостині у природи, щоб з новими силами вернутися до життєвої праці серед обставин сучасного культурного життя, в сучасному світі ідей. Мої гадки, в перегони з птахами, летіли в цей повний безконечного страждання, але й безмірної привабності світ...
І образ мого предка злегка пригадувавсь мені як щось жалісне, близьке, але приємне тим, що воно вже минуло — як пережита безповоротно скрута.
З ПОХОРОНУ
уда похила постать старого пасажира гостро вимальовувалася на яснім чотирикутнику вагонного вікна. Він сидів мовчки, втоплений в красу осіннього краєвиду, то проходжувався потиху вздовж купе, коли в переділці ставало порожньо. Виймав книгу з своєї торби, і тихо шелестів сторінками, і знов, відкладаючи її, дивився на тихі осінні села, на покраяні борознами боки балок, на гаї, розцвічені золотом і пурпуром осіннього убрання. І в очах його світилася тиха розвага, задума і смуток.
Коли чотири дні тому він дістав телеграму про смерть свого старого товариша і свояка, сільського священика, з прошениям доконче приїхати на похорон,— разом із жалем з приводу цеї утрати він почув в першій хвилі також досаду, що цей інцидент розбиває йому зайняття, вириває з складної роботи, що саме як почала налагоджуватися. Покійникові він не може бути ані милим, ані помогти своєю присутністю. В похоронних церемоніях вона також зайва — вони пройдуть так само з ним, як і без нього. І з певним невдоволенням на людей, що непотрібно ускладнюють життя со
бі й іншим, він постарався кінець кінцем зробити все, щоб бодай використати цей час по можності. Спакував до своєї торби кілька книжок, відкладених для перечитання «при вільнішій хвилі», кілька брошур, недавно отриманих, і пустився в цей світ — такий близький фізично, а так віддалений від нього всею еволюцією його духовного життя, яку він переживав протягом останніх десятиліть, все далі відходячи від тих традиційних переконань і поглядів, які в'язали його колись з тими людьми й їх оточенням, їх звичками, поняттями й інтересами.
Але скоро могутня поезія смерті обняла й покрила його. Так, довгі століття, ряди поколінь, що жили гадкою про смерть і для смерті, роблячи життя одним приготуванням до смерті, а своєю метою налагодження його до гармонії зі смертю,— вони вміли надати відповідний, то значить — артистичний вираз своїм почуттям, і збірною працею віків влучно намалювали цей величавий образ всепобідної смерті, що панує над життям. І особливо в похорон священика, слуги і вершителя цього культу смерті, потрапили вони вложити масу чуття і тонкої поезії маєстату смерті. Добре, урочисто, з почуттям відправлений, він робить сильне враження. Коли ж умирає священик так люблений і поважний, так тісно споріднений зі своєю церквою, а заразом із життям свого села, своєї околиці, всього доохресного народу, як цей покійний,— похорон дає враження незвичайно величне, глибоке, просто незрівнянне. І його красу в повній силі відчував цей мовчазний пасажир, не вважаючи,.що для нього давно вже згасли путівничі зорі старої віри і всі ті образи загробного життя, посмертного існування і посмертного воздаяния, в яких оберталася похоронна церемонія,— стали самими поетичними образами, спадщиною давнього і пережитого, нереального і ірраціонального, хоч і глибоко людського світогляду.
Величавий був цей похід з труною до церкви, коли старий єрей, що стільки десятків літ оживляв її, востаннє входив до неї на руках своїх духовних дітей, котрих він зібрав для цеї церкви за своє довге життя, присвоїв їй і ввів до неї, і тепер в супроводі цього збору вірних пускався по ту сторону життя, перед свого первосвященика і суддю. Повні краси були ці хори вірних і священиків на переміну, що тяглися так довго і монотонно, і цей урочистий обхід з труною навколо церкви, в тій самій об-станові, в якій відбував його покійник, обнося-чи церковні святощі, а тепер сам ставши свя-тощею, за довгу і вірну службу, як предмет поважання і культу, обнесений круг неї. Повне значення було це безконечне останнє цілування з небіжчиком його духовних чад, сумні співи про погибель земної красоти, що звучали так тужно, незважаючи на обіцянки посмертної нагороди...