Кінець кінцем він втрутивсь і собі в розмову й освідомився про плани і наміри молодих артистів, їх минувші й сучасні обставини. Виявилося, що та молода італійка була його землячкою. Капризна доля випадком закинула її, доньку італійського консула, в далеке місто, куди такий же каприз долі закинув свого часу і його молодим хлопцем — тільки далеко давніше: тоді, як цеї молодої співачки не було ще в колисці. Але вона виростала також в цім далекім екзотичнім місті, з його мішаниною кепської європешцини в чиновницько-солдатській інтерпретації й орієнтального екзотизму. Вона вийшла теж з цього вавілонського стовпотво-рення ріжних напівцивілізованих і нецивілі-зованих племен, серед розкішної полудневої природи й нудної касарнянщини псевдокультури. Вона знала понурий будинок, де точилися колись сірі дні його молодості, серед сірої буденщини бездушної дисципліни і молодечих поривань в життя, таке незнане і привабне. Вона знала цей високий арештантський мур із-за котрого виставляли гілля магнолії й виглядали голови замкнених у цю нудну школу хлопців. Так, він теж марив у ті часи про славу, святочні виступи і бучні овації.
Правда, тепер він уже б і пальцем не рушив, аби зібрати для себе оплески цілого світу або навіть щоб здобути «безсмертність» на цілім світі, цім світі, котрого найдальша пам'ять не сягає назад далі якого-небудь переходу землі через сусідню констеляцію і ніяка безсмертність його також, мабуть, не доживе другого такого переходу. Але давні струни тихо забре-ніли в його душі — і він не зрікався їх. В цім тихім відгомоні затоплених дзвонів молодечих мрій, наївних і сміливих, було багато йому милого, і в цій хвилі він охоче взяв участь і в тих оперово-концертових розмовах. Розглядав фотографії якихось дебютантських виступів молодої італійки і її чоловіка — мабуть чоловіка, хоч, може, й невінчаного: як так, то ще й краще, коли не в'язали собі рук, збираючись на тернисту артистичну дорогу, на котрій жде їх стільки тяжких проб і прикрих вимог, стільки оплат тілом і душею за шанси успіху і слави... Щиро, всім серцем бажав їм успіху, скорого виліковування їх захриплим горлам, що захопили десь катари у вакаційних порохах, блискучих успіхів у науці й щасливих дебютів на сцені, на тій дорозі, що вабила їх, застелена сценічними оваціями, тисячними ангажементами, репортерською славою й ім-пресарськими запобіганнями.
Жити життям напруженим і повним, тішитися красою свого існування, почуттям його значності для людського життя,— хоч би ця значність мірялася театральними оваціями й антрепренерськими оцінками — що ж, в цім також можна було знайти зміст і ціль, дарма що була вона так безмірно чужа йому! Його очі дивилися вже поза життя, в безграничні простори небуття, тимчасом як перед їх очима ще стояло життя, повне неперебраного змісту, невичерпаного значення. Але те, що було людського в цих молодих, повних здоров’я і краси дітях, не було чуже йому.
Він щиро прощався з молодою парою, виходячи з цього людного поїзда, щоб пересісти на іншу залізницю, локальну, що мала завезти його в тиху закутину.
І коли сидів знову в порожній, слабо освітленій переділці свого останнього поїзда й приглядався знову до зоряного неба над собою через відчинене вікно,— в його душі поруч себе підіймалися і образи того життя для емер-ті, котре лишив він за собою, і цього життя задля життя і тільки задля нього, що перелетіло щойно перед його очима в образах жадних слави і тріумфів молодих співаків, і нарешті той круг ідей, повних відречення, що панували в його душі — для котрої взагалі вже нічого не було гідного пожадання і заздрості ні на небі, ні на землі, ні під землею. Всі вони сяяли своєю власного своєрідною красою, такою відмінною в кожній категорії цих образів, а стрічаючися, своїм контрастом робили ще більш виразною, ще більш блискучою красу других образів.