І нараз в цей тихий містичний настрій ввірвалися хвилі живого життя й затріпотіли гарячкою бажань, змагань, поривань.
Залунав голос небіжчика, ще раз кермуючи життям полишених, живих, і живе життя забилося гнівом і протестом.
Третього дня по похороні брат Іван скликав родину й повагом поклав перед нею на стіл запечатаний конверт, що лежав у батьковій шка-тулі, тій знаній з дитинства палісандровій шка-тулі з мідяними наріжниками. Посунув її до дядька Павла, той відсунув від себе до матері, і так кілька разів він пересунувся по столі при загальнім мовчанні. Нарешті дядько Павло вз£в, оглянув, показав усім, що не порушений. Всі неуважно оглянули — хто ж би в їх сім'ї порушив печатку батька,— хоч би за всі скарби землі! Потім дядько Павло розпечатав і зачав читати.
Тестамент був писаний давно, більш як десять літ тому, тоді як батько був захворів на нирки. Діти були ще переважно недорослі, і батько широко подавав їм ріжні науки в своїм тестаменті, як мають учитися, в яких інститутах, куди йти в службу. Поучував пильності, послуху, побожності. Забороняв брати участь в тайних товариствах, в політичній агітації. Далі розпоряджався всім майном — воно було тоді, може, наполовину менше від теперішнього. Постановляв, що воно має лежати в банку, доходи почасти мусять капіталізуватися, почасти виплачувати це у вигляді невеликої ренти матері й дітям. Мотивував це тим, що вважає щасливим випадком ці обставини, які дали йому можливість зібрати такий сорозмірно значний маєток, і хоче, щоб він зостався тривким забезпеченням сім'ї — не тільки дітей, а і внуків.
Дядько Павло прочитав до кінця — підпис батька і свідків і дату написання, й мовчки поклав на середину столу.
Всі сиділи мовчки і чули, як у всіх них підіймається гнів на покійника, що він зробив їм таку досадну штуку — лишив старий теста-мент, бозна-колишній, про який, може, сам забув, що в нім написано,— бо що в нім стояло, рішуче не згоджувалося з тим, що він сам намірявся зробити два роки, рік, півроку тому. Не знищив сам цього старого шпаргалу, і тепер не знати, що робити з ним.
Сестра Христя, найбільш експансивна з усіх, перша перервала мовчанку і дала вираз тим гадкам, що обсіли всіх.
— Але це ж старий тестамент, як Катрю тільки віддавали до гімназії! — скрикнула вона, обвівши очима по черзі родину й дивуючись, що вони без протесту приймають це все.— Потім сам тато придумав і перемінив це, що він пише про інститут. І про Дмитра так само передумав, щоб поступити йому в інженери. І те, що про гроші написано, змінилося, коли тато купив мені Корочайку...
— Ну, певно, розуміється,— заговорив і брат Іван.— Усе це, що в тестаменті написано, тато давно передумав. І в цім банку він грошей не хотів далі тримати. Пам’ятаєш, мамо, як він на Великдень говорив — ти тут була теж,— що він не вважає цей банк за певний і при зміні терміну, восени вийме з нього гроші?..
— Так, пам'ятаю. І багато іншого пам'ятаю, що він задумував останніми роками.
— Так, він не хотів грошей держати в банку і думав купити землю,— сказав Іван.
— Але що ж тепер робити в такім разі? — спитала мати.
Всі мовчали. І сестра Христя знов вимовила це слово, що лізло до голови:
— То знищити хіба його, коли так,— і з запитом пересунула свої очі по лицях присутніх.
Але ніхто не відважувався підняти ці важкі слова. А дядько Павло вибухнув своїм звичаєм:
— Воля мертвого — свята річі Ми не маємо іншого виявлення його волі, окрім цього теста-менту, і мусимо його триматися, хоч би, може, й сумнівалися в дечім або вважали й не конче добрим у теперішній час. Як сміємо переміняти?
І тут сестра Катря, що боязким поглядом міряла всіх присутніх вже від початку цієї розмови, скрикнула істерично й, закривши хусткою лице, не сказавши слова, зачала страшенно ридати.
Це перебило розмову. Мати й сестра кинулися до неї, а дядько Павло з винуватим виглядом ткнув тестамент в руки Івана й непомітно вийшов скоренько з покою.
Катрю одвели нагору до її покою, розібрали й поклали до ліжка, але вона довго не могла заспокоїтися. Її потішали, що нема ще чим журитися, бо не знати, як ще урадять з тим теста-ментом, коли він такий старий і нездалий. Вона затихла і потім знову починала плакати, наперед потиху в подушку, а далі голосніше, знову впадаючи в істерику. Уже звечоріло, коли її трохи заспокоїли. Але й тепер Дмитро тривожно надслухував, чи не почує знову цього мучаючого звуку, що вбився в його слух.
Найгірше було, що з дня на день треба було сподіватися приїзду Страшевича: він писав, що мусить минути кілька днів, поки він дістане відпустку, але хоч не поспіє на похорон, то в усякім разі конче мусить явиться й висловити особисті вирази свого співчуття в такій тяжкій утраті.