— Батькова воля висловлена була не на певний час, а на завсіди і через те не згасає.
Твій приклад сюди не підійде,— зауважив брат Іван.
— Отже ти віриш, що батькові нашому у цю хвилю, як ми з тобою говоримо, страшенно потрібно, щоб те все, що написано було ним в тестаменті, було сповнено? Щоб гроші його лежали в купецькім банку і щоб ми не брали їх звідти, а з процентів половину прикладали до капіталу?
— Де йому тепер до того, голубчикові! — зітхнула добра тітка Маня.
— Отже, коли ми думаємо, що йому тепер зовсім однаково, чи його тестамент сповняється, чи ні, то це одне вже,властиво,повинно нас стримувати від того, щоб справді вважати його волю «річчю святою». І через те я кажу, що воля мертвого в кожнім разі не більш, а менш свята, ніж воля живого. А тим більше коли ми зовсім певні, що це була його воля давня, давно ним змінена в мислях і залишена — чи це не буде нерозумний формалізм, коли ми все-таки будемо триматися того тестаменту?
— І розіб'ємо життя Катрі справді, аби тільки той нікому непотрібний тестамент був виконаний,— зауважила сестра Христя.
— Тепер не час на великі теоретичні диспути, Дмитре, тому не буду перечитися з тобою,— зауважив дядько Павло.— Ти мені закидаєш формалізм, я тобі міг би закинути цинізм! Жив чоловік — слухали його, вмер — під ноги всі його бажання!
— Ну-ну, дядьку, ти сам знаєш, що цинізму нема в тім, що я кажу,— відгукнувся Дмитро.
— Нехай! Отже я, не вдаючись у теорію, питаю всіх вас, чи справді згодні на те, аби цей батьковий тестамент спалити чи подерти? Га?
Мовчите? І ти мовчиш, Дмитре? — з тріумфом спитав дядько.— Бачиш, критикувати і знаходити ріжні недогоди можемо, але все-таки знищити цей документ батьківської волі і у тебе, Дмитре, рука не підійметься! Отже, що тут багато говорити і сперечатися, коли ми кінець кінцем таки всі скоряємося цьому теста-ментові; може, й справедливо здогадуємося, що він передсмертній волі батька не відповідає, але що ж? Може, це нещасливий випадок, що батько тестаменту не знищив, але ми повинні з ним помиритись. Того, що міг зробити батько, ми не маємо права зробити — знищити тестамент.
— Ти вважаєш, дядьку, ділом негідним знищити тестамент, і кожний з нас боязко питає себе, чи не будуть йому почитати це за негідний вчинок і чи сам він не буде мати за це докорів сумління. Тому ніхто не спішить давати на це свій голос. Розуміється, спокійніше, знайшовши тестамент, подати його до затвердження приписаним порядком і піддатись його постановам. Легше йти протоптаною стежкою всяких писаних і неписаних законів, прийнятих поглядів, ніж іти напролом. Легше жити як прийнято, ніж жити розумно. По-моєму, в данім разі було б розумно не зв'язувати себе старим шпаргалом тому тільки, що батько не встиг його знищити. Ми всі любимо і шануємо пам'ять нашого батька і раді б жити згідно з його поглядами й бажаннями — оскільки можемо їх прийняти і сповнити. Але там, де є любов і має бути любов, нема місця такому формалізмові, аби ми тряслись перед старим писанням батька, калічили наше життя і гнулись перед його давнім, колишнім словом немов на докір, що він не подбав знищити його. І як ми кінець кінцем послухаємо вас, дядьку, затвердимо цей тестамент і так далі,— то це буде зовсім не прояв нашої любові для батька, а тільки прояв нашої малодушності, нашої пасивності, боязкості нашої думки і нашої волі.
— Тут діло не тільки в малодушності,— зауважив Іван, коли пройшло враження від цих слів Дмитра.— Є зовсім реальні обставини, з якими треба зустрічатися. Свідки, підписані на тестаменті, обидва живі й здорові; вони можуть знати й зміст тестаменту.
— Але не можуть знати, що цей тестамент батько не знищив.
— Можуть підозрівати, що ми тестамент затаїли. Можуть знати вони чи хто інший, що тестамент був ще дуже недавно.