— Ти хочеш сказати, що не співчуваєш планам Катрі?
— Власне! Вважаю ці плани занадто мало серйозними, навіть мало симпатичними, скажу одверто. У мене також знайшлися б мотиви бажати, щоб цього тестаменту ліпше не було: мені в даний момент дуже б здалося тих кільканадцять тисяч. Але задля цього я не буду, розуміється, його нищити.
— Не думаєш же ти, що я з яких-небудь грошових розрахунків цього домагаюся? — запитав із певним роздратуванням Дмитро, почувши, як слова брата десь зачіпили ті його особисті міркування, які він так старанно прагнув «вилучити» з цілої справи.
— Розуміється, не думаю! Знаю, що ти цього добиваєшся задля Катрі,— поспішив відповісти Іван, але в кінцевих словах його для Дмитра зазвучала нота запитання чи вагання.
— Так, почасти для Катрі, а властиво Ще більше — ця справа набирає для мене принци-піального значення. Так, скажу по правді,— хвилюючись, заговорив Дмитро,— так, як ти добиваєшся підтвердження тестаменту всупереч твоїм особистим інтересам, так я добиваюся знищення тестаменту, незважаючи на те, що це знищення пожадане для моїх особистих інтересів.
— Я не зовсім розумію тебе,— із здивуванням сказав Іван.
— Ну, от! Я не хочу носити маску перед тобою і кажу, що мені теж на руку було б, щоб цього тестаменту не було. З боязні, щоб мене не докорив хто-небудь, чи я сам, через це зрікатися тих поглядів, які мені диктує мій розум чи сумління, вважаю малодушним...
— Ну, бачиш, я за ліпше вважаю в тім разі малодушність. Принципи — добра річ, але, коли вони заводять в конфлікт з іншими принципами, ліпше бути трохи обережнішим. Конфлікт принципів — це досить гірка штука і ліпше її обминути. Це буде з мого боку чимала послуга для тебе, що через мене ти не будеш мати нагоди відчувати неприємного почуття, коли будеш відчувати, що тебе підозрюють — або сам себе підозрюєш, що задля матеріальної вигоди зробив щось, що не вважається дуже гарним...
— Кінець кінцем зостається справа Катрі, котру задля свого святого спокою хочеш посадити.
— Власне, думаю, що мій святий спокій вартий більше, ніж її сумнівне щастя стати жінкою драгунського штаб-ротмістра, і зовсім певен, що це високе щастя стати полковою дамою може не оплачуватися насильством над сумлінням, ставленням цілої сім'ї в підозріле світло для всіх, хто знають чи підозрюють існування тестаменту.
— Кінець кінцем, твоя аргументація все вертається до того, що нас хтось буде підозрювати в затаєнні тестаменту. Вибачай, я не високо ціную таку боязкість.
— Зате я високо ціную, як бачиш,— крізь зуби сказав Іван, вставши і пильно розглядаючи якусь виполовілу групу.
— Не будемо сваритись. Раз ти так твердо став на цій позиції, мені волею-неволею приходиться з цим миритись. Я завтра піду до Онисименка і попитаю його, чи знає він зміст тестаменту, котрий підписував, і чи вірить він у його існування тепер. Коли знає, мені при-йдеться скапітулювати. Але коли він припускає можливість, що батько тестамент свій знищив, може(й ти не будеш так боятися, що про нас будуть думати чи підозрівати?
— Як хочеш,— сказав Іван.— Але йди хіба зрання, щоб був час вирішити цю справу потім.
III
Онисименко був воєнний лікар, що в непа-м'ятних часах вийшов на пенсію й оселився на своїм старосвітськім дворищі, яке взяв за своєю жінкою, донькою одного з передвічних міських попів. Дмитро ще з тих часів, як без перепон подорожував під довгим столом в їдальні, пам'ятав Онисименка, як звичайного гостя цеї їдальні, і тоді він був уже вислуженим, дуже старим дідком. Поженив синів, доньок і внуків, багатьох поховав і жив собі самітно в своїм старосвітськім ветхім будиночку серед такого ж ветхого і запущеного саду, оточений старими слугами, що доживали при нім віку, старими псами й котами, кіньми, і сам був схожий на старого, добродушного і незатишного, вислуженого пса-дармоїда. Читав газети, позичені у приятелів і сусідів, грав з ними в преферанс і, взагалі, як сам говорив,— жив «по-походному» — нічим не зв'язуючись, чекаючи, коли покличуть, але передчасно не пориваючись.