Дмитро застав його на старій веранді з об-гнилою балюстрадою й попроломлюваними дошками підлоги, де Онисименко читав собі газети, попиваючи холодний чайок. Дмитро сказав, що прийшов подякувати йому від імені родини за те, що потрудився на похороні, та й попрощатися заразом, бо відпустка кінчається й він мусить їхати. Старий запитав про матір і що нового в домі. Почувши про приїзд Страшевича, висловив своє співчуття, що Катрю спіткала така несподіванка.
— Це кому-кому, а Катрі дуже не в час вийшло. Як же тепер із Страшевичем?
— Не знаю. Ви про що?
— Таж про її весілля. Катрі призначено тільки п'ять тисяч, а інші гроші зв'язані, мусять лежати в банку і доповнятися з процентів.
— Звідки ви знаєте?
— От добре. Таж я на тестаменті підписаний, як свідок.
— Коли ж це було?
— Що коли?
— Та той тестамент.
— Тестамент? Давно! О, вже годів більше як десять. Потім як твій батько був хворий. Потім, так, на Зелені свята...
— Та,може,він той тестамент потім знищив або відмінив, як то така давня історія?
— Знищив? Ні, це ледве,— подумавши сказав Онисименко.— Таки ледве!..
— Чому так думаєте?
— Бо, може, сказав би. Та таки й недавнечко згадував про нього.
— Недавнечко? А як би так?
— Та от позаторік згадував. І отець Федір був при тім. В мене, каже, тестамент... Та ви хіба не знаходили? Пошукайте, мабуть, є. Повинен бути, я тобі кажу.
— Гм. Ну як це той сам, що ви підписували...
— Та вже не інший — мабуть, не минув би мене твій батько, покликав би знов за свідка...
— Тож я й кажу: як той, то це Катрі справді велику кривду батько вчинив.
— Авжеж. Я це й кажу. По правді кажучи, я й тоді, як він мені прочитав, я йому: «По-що,— кажу,— ти, Степане Івановичу, так понаписував багато, пов'язав так усе? Нехай би вже діти тим заорудували, як їм краще».
— А він же що на те?
— На своїм став. Це, каже, їм пошкодити не пошкодить, а помогти може, і надто! Як, каже, будуть люди тямущі, то дадуть раду і без цього, а як будуть роззяви, то, власне, й добре грошики зв'язать, щоб не розкотились.
— Ну, а от вийшло навпаки, що не помогло, а зашкодило. Катрю за Страшевича батько ж сам хотів видати, а тепер і не знати, як буде, як він ті гроші зв'язав.
— Ну, що ж робить,— якось зарадите. А батько хотів як ліпше.
— Певно! Але вгадати наперед ніколи не можна, і за життя свого, мабуть, не зв'язав би він своїх грошей, побоявся б, що обставини можуть змінитись, а от по смерті не побоявся зв'язати.
7+‘/2*
— Ну, нічого! На батька не відказуй і не гнівайся! Своїм розпорядився, не чужим.
— Та певно. Але то ж то й зо би дно, що так розпорядився, що, мабуть, і сам тепер би жалкував.
— Що робить! Не вгадав! А ви на нього не ображайтесь! Ти от ще молодий, буяєш, і життя тобі здається таким полем безкраїм, що й кінця йому нема. А постаришся — то й поро-зумієш, як воно так робиться.
— А ви тестамент теж списали і позав'язували в нім усе?
— Я не про себе. Я тестаментів не списував, а тільки кажу, що це діло людське. Жаль чоловіку уступитися з життя. Хочеться бодай щось ще по смерті значити, якусь участь брати в житті, бодай через близьких людей будувати життя. І як тут відмовити йому? Сказано, живий пес ліпший від мертвого лева. Не повинні живі відмовляти цеї ласки мертвому. І вони колись будуть в тім самім становищі, будуть просити собі цеї ласки, щоб їм було лишено якесь місце в житті, не замикано за ними дверей, як тільки з життя вийдуть. Це треба зрозуміти.
— Та зрозуміти не тяжко. Але ж треба й трохи обережності, аби не стати прокляттям майбутніх поколінь. Я не про батька, розуміється,— поправився Дмитро.
— Розуміється. Якось дасте собі раду. А на покійника не ремствуйте. Пошануйте його добру волю.
З тим і попрощались. Вести далі розмову на цю тему Дмитрові не схотілось. Своїх застав за сніданням. Іван стрів його запитанням:
— Що, Дмитре? Мабуть, не з добром?
— Що ж! Каже, що батько ще позаторік згадував перед ним і перед отцем Федором. Певний, що батько того тестаменту не знищив, і зміст його добре пам'ятає.
Хотів додати, що йому неприємно було удавати, що не знає про тестамент, але не додав.
— Ну, як отець Федір знає про тестамент, то можна сказати, що знають усі або будуть знати,— завважив Іван.— Уже й ти, Дмитре, тепер не противишся, мабуть?
— Не можу вас переконати. А сам і тепер вважаю нерозумним триматися тестаменту, котрий не відповідає бажанням батька, а нам робить тяжкі клопоти,— сказав Дмитро, при-сідаючись до снідання.