— Ігнаце, не треба, нікому воно не цікаве, що ти бачив, — ридала позаду його дружина.
— Навпаки, сестро Ево, нам воно дуже цікаве, — сказав Медард своїм делікатним голосом освіченої людини. — Не соромся, кажи, брате Ігнаце. Кого стосується твоє звинувачення?
— Що бачив, те бачив, — правив своєї довгобразий Ігнац. — Кому це хочеться підводити товариша під халепу! Та коли вже ми тут без кінця молотимо язиками про правду та й про правду, то хай уже раз та клята правда вийде на яв.
— Кого стосується твоє звинувачення? — повторив Медард, піднісши голос.
Брат Ігнац хвильку вагався й кліпав очима, тоді показав пальцем на невисокого, але кремезного воїна в подертому, латаному, постягуваному дротом крислатому капелюсі. — Я добре бачив, як ти в одного шведського офіцера забрав гаманця з грішми й перстень. Перстень ти кинув у казан, але гаманця лишив собі.
Обвинувачений вояк у подертому капелюсі розлючено ревнув, що Ігнац брехун, собака, підлий викажчик і пацюк, і, вихопивши палаш, кинувся на нього, щоб розвалити йому голову, але Петр, що підступив збоку, вхопив його за зап’ясток, аж хрупнуло. Вояк опирався й пручався, але Петр стискав руку сильніше й сильніше, та ще й викручував.
— Ти зробив це? — спитав він.
— Пусти! — кричав вояк. — Пусти!
— Ти зробив це? — знову спитав Петр.
— Зробив, — признався вояк і впустив палаш.
«Достобіса він, чортяка, й досі сильний, мов бугай, — подумав Франта. — Та звісно: він єдиний спромігся наклепати мені зад так, що я два тижні не міг сісти».
Чоловік у подертому капелюсі вийняв з кишені гаманець, кинув його додолу й упав навколішки.
— Змилуйтеся, простіть мені, брати. Я сам не тямив, що роблю. Щиро хотів усе вкинути в казан, та якось забув. Забув, і квит.
Ця незграбна вимовка збудила загальний сміх. Зареготали веритарії, захихотіла річка в урвищі, в лісі засміявся сич, і навіть на суворому обличчі Медарда виступила тінь усмішки. Тільки пошарпані хмари, що мчали над скелястими верхами, лишились поважні.
— Простіть! — волав нещасний вояк у подертому капелюсі й бив себе кулаками у груди. — Я каюся в ім’я господа й пресвятої матері божої!
— В ім’я Розуму й Правди маєш каятись! — розкричався Медард. — Ти не тільки злодій і брехун, а ще й кривоприсяжник, бо присягався, що навіки зрікаєшся віри в фальшиві християнські божества. Ти покидьок між нами, єдино справедливими на світі. Вчителю Петре, яку кару визначаєш ти цьому негідникові? Кажи, ти ж наш проводир.
— Кажи, ти ж наш проводир, — хором повторили веритарії.
Петр, хвилинку повагавшись, промовив:
— Summus jus, summus injuria.
— Тобто: «Крайня законність — це крайнє беззаконня», — переклав Медард. — Учителю, ми люди прості, а тому прошу тебе: говори так, щоб розуміли всі.
У Петра набрякла жила на лобі.
— А я прошу тебе, Медарде, не перебивати, коли я говорю. Цитату з Ціцерона, яку я навів, бо вона надзвичайно добре сюди пасує, я зумів би перекласти й без твоєї допомоги. А прикметник summus слід перекладати не як «крайній», а як «найбільший»; отже, «найбільша законність — це найбільше беззаконня».
— Перепрошую, Вчителю, — відказав проповідник. — Правда, мені не здається, що це філософське зауваження дуже допоможе нашій справі, та однаково щиро дякую тобі.
А Петр провадив:
— Це правда, в межах нашого братства ми самі запровадили закон, що брехня, віроломність, боягузтво та себелюбні вчинки на шкоду іншим караються смертю. Але в правосудді споконвіку існували й так звані «обставини, які пом’якшують провину». Не зважати на ці обставини, коли вони є, й держатись тільки мертвої літери закону — це означатиме відібрати в закону людяність, зробити його нелюдським. Це усвідомили ще в Стародавньому Римі, чиє правосуддя й досі є взірцем для всього цивілізованого світу. Коли ми добровільно виключилися з людського суспільства, бо побачили, що воно погане, підле, гниле, це не означає, що ми зреклись і тих добрих, слушних засад, які людське суспільство виробило. Адже й уявлення Правди, Розуму та Справедливості, які ми взяли собі за девіз, придумані не нами: їх спрадавна викарбували люди, кращі й шляхетніші за нас.
По гурті веритаріїв пробіг несхвальний гомін. Своїм твердженням, ніби «ми єдині справедливі люди на світі», проповідник Медард напевне зачепив у своїх овечок живішу струну, ніж Петр.