А той провадив:
— Отож, повертаючись до прикрої справи нашого заблудлого брата Мартіна, нагадую, що брат Мартін досі показував себе відважним воїном і оборонцем світлих засад нашої віри. Він ходив зі мною в усі каральні вилазки, і я сам завдячую йому життям: брат Мартін урятував мене, коли я лежав придавлений убитим конем і ворог уже біг до мене з мечем. Символ правосуддя — терези. Те, чого допустився брат Мартін, звісно, великим тягарем упало на одну шальку цих уявних терезів. Але чи не лягає не меншою вагою на другу шальку відвага та самовідданість, які він виявляв досі? Я кажу твердо, що брат Мартін викреслив себе з нашого товариства. Але на запитання, чи треба його за це карати смертю, я відповідаю: ні!
Петр замовк, а стовпище веритаріїв глухо загомоніло. Франта подумав, що тут ідеться вже не про якогось дурного Мартіна, а про сутичку двох суперників. Петрові це не первина, міркував він далі. Та коли, наприклад, у Стамбулі він зумів ухопити отого чорногорського пузаня за матню та комір і викинути у вікно, чому не зробить так само з оцим базікою? Адже під рукою є розкішне урвище з річкою внизу: хто туди впаде, більш не вилізе. Чого ж він чекає? Чого церемониться?
— Твоя адвокатська промова, Вчителю, на захист заблудлого брата Мартіна, — сказав Медард, — хоча й суперечить засаді суворості, яку ми собі обрали, та оскільки ти наш проводир, ми мусимо присвятити їй якнайпильнішу увагу.
— Якнайпильнішу увагу, — повторили веритарії.
— Та годі про суворість, — провадив Медард, — щоб не заплутатись у безплідній суперечці, де кінчається суворість і де починається нелюдська жорстокість. Але ми встановили смертну кару за порушення моральних засад, яким самі добровільно підкорились не тому, що любимо надмірну суворість, а тому, що інакше не можна.
— Інакше не можна, — повторили веритарії.
— Так і в цьому разі: скажи нам, брате Петре, як ти хочеш помилувати заблудлого Мартіна, нашого колишнього брата? Ти сам зауважив дуже слушно, що серед нас він далі бути не може. Що ж, відпустити його, хай іде куди хоче? А він подасться до найближчої шведської залоги й викаже наш табір?
— Ніколи я цього не зроблю! — вигукнув Мартін. Він сидів, скулившись, на землі й поглядав угору; обличчя його було спотворене страхом і люттю.
— Вірю, що не зробиш, так само як вірив, що ти не був здатен привласнити здобич, яка належить усім, — сказав Медард. — Ти втратив нашу довіру, Мартіне, і я голосую за твою смерть, бо не знаю, як учинити інакше.
— Як учинити інакше, — повторили веритарії.
— Чи, може, ти, Вчителю, знаєш? — спитав Медард.
— Знаю, — відповів Петр. — Хай Мартін залишається під охороною в нашому таборі. Тут є для нього вдосталь роботи, і хоч ми не дозволимо йому надалі ходити з нами у вилазки, хай доведе, що з нього є користь. А коли настане весна й ми вирушимо кудись-інде, хай іде куди хоче. Так ми уникнемо небезпеки, якої остерігається Медард, але й іншої небезпеки, куди грізнішої: що ми, борючись проти нетерпимості папістів та протестантів, самі станемо ще нетерпиміші. Так я кажу і так пропоную, бо, далебі, не хочу дожити до хвилини, коли мені доведеться з жахом закрити руками очі перед плодами мого власного почину. Бо, не забувайте, це ж я створив нашу раціоналістично-атеїстичну секту.
«Ще б пак не ти, — подумав Франта. — Дурень над дурнями».
— Було б злочином і безглуздям, — провадив Петр, — якби ми зразу, з самого початку — адже така пригода справді сталася в нас уперше — стратили Мартіна. Ми воюємо проти фанатизму. Був би й сміх і гріх, якби ми самі запали в фанатизм.
— Уперше, кажеш? — заперечив Медард. — А як же злочин брехні, що його він допустився, коли не хотів признатись? А злочин заклинання фальшивим християнським богом та гаданою матір’ю так званого Христа?
В ту хвилину знову виринув довгобразий чоловік, званий братом Ігнацом. Його перший прилюдний виступ мав успіх, і це розігнало всю його селюцьку нерішучість та сумирність людини, звиклої тільки коритись і мовчати. Він виринув з пітьми, розпатланий і схвильований, у червоному світлі вогнища схожий на підпалену куделю, й підбіг до Петра та Медарда, ще здаля вигукуючи голосом, що зривався від радісного збудження:
— Мартін украв не тільки той гаман! Поки ви тут сперечалися, ніби не ясно було як божий день, що цього поганця треба повісити, ми з жінкою обшукали його халупу й знайшли в комині ось оце! — Він обернувся до жінки, яка прибігла вслід за ним, щось несучи в фартусі: — Покажи!
Жінка відпустила ріжки фартука, і на землю сипонули талери, цехіни, пістолі та ескудо. Побачивши те, веритарії ніби сказились. Вони почали верещати, тупати ногами й репетувати: «Смерть йому!», «Вбити!», «Чого панькатись!» Тоді Петр, вгорнувшись у плащ, відвернувся геть: він, мовляв, зрікається дальших спроб урятувати провинника. Веритарії роздерли б Мартіна на місці, якби проповідник не затулив його своїм тілом.