— Петер Кукан фон Кукан, — відповів Петр.
— Дякую. Отже, прошу в вашої величності дозволу взяти його на службу в свій магдебурзький штат.
— Заздрю вашому почуттю гумору, пане фон Фалькенберг, — сказав король. — Та вже хай: не хочу, щоб ви на мене нарікали, ніби я не дозволяю вам ні крапельки побавитись. Забирайте свого жартуна й розважайтесь собі з ним.
Веселий воїн, гофмаршал Дітріх фон Фалькенберг, родом гессенський німець, а взагалі один з найздібніших шведських генералів, після висадки шведів у Померанії був призначений комендантом Магдебурга, єдиного німецького міста, що послухалося заклику Густава-Адольфа й перейшло на бік шведів.
Неважко собі уявити, що несподівана постанова магістрату перейти на бік ворога, хай якого солодкомовного та щедрого на цитати зі Святого письма, викликало серед жителів Магдебурга подив і жах. Міська біднота, переважно рибалки, жителі островів Піщаного та Дівочого, що були в Магдебургу ніби самостійним, сміливим і запальним народцем із суворими звичаями та гострим почуттям справедливості, вдерлись до центру міста й зчинили на Старому ринку, перед ратушею, яку охороняв пам’ятник Оттонові Великому, патронові міста, та на Широкому шляху — багатійському бульварі — дикий бешкет, що його насилу придушила військова залога міста. Дух крові, мов провістя жахливої трагедії, розхвилював магдебуржців так, що ми не дуже помилимось, назвавши їхню поведінку початком божевілля. (Зауважимо: від цього божевілля заможні патриції, які, побачивши, що робиться, завчасу забрали гроші та коштовності й потихеньку вшилися з міста. Поговір твердить, ніби вони покинули не лише Магдебург, а й Європу, і перебрались до Америки, і то туди, де один вестфалець на ім’я Петер Мінуїт за двадцять пляшок горілки купив у індіанців скелястий острів Мангаттен, щоб закласти там місто Новий Амстердам — майбутній Нью-Йорк. Наші магдебуржці теж оселились на Мангаттені, а щоб не так журитись за батьківщиною й мати на чужині спомин про неї, проклали посеред острова копію отого Широкого шляху, що був, як ми знаємо, гордістю й окрасою магдебурзького Старого міста; згодом ця назва, перекладена по-англійському, стала звучати як Бродвей. Правда, я зауважую це в дужках, просто для інтересу і з критичними застереженнями, бо ця легенда не має надійних, документальних підтверджень.)
Так ось, після кривавого бешкету рибалок магдебуржці, уражені в своїх найсвященніших почуттях, дали волю гнівові та досаді і, як звичайно в таких випадках, утворили дві партії — націоналістичну й релігійну, а тоді почали чубитися. Націоналістична партія, що на честь призвідців самої демонстрації взяла собі назву «рибалки», заявляла, що постанова магістрату стати на бік шведів — це зрада славної історії Магдебурга та німецької крові його синів і дочок. Члени партії релігійної називали себе «фіделісти»; це, правда, не означає, що вони були веселі, бо слово утворилося не з німецького fidel, тобто буйний, безтурботний, а з латинського fidelis, тобто вірний. Отож фіделісти, на відміну від «рибалок», вихваляли магістрат за те, що він, ставши під захист шведської протестантської армії, дав рішучу відповідь на питання, що важливіше: національність чи віра, батьківщина зі своїм земним добром чи бог. Магдебург, кричали з амвонів красномовні проповідники, — це прадавня Лютерова твердиня, перейнята священним запалом істинної віри, місто горде, чисте і цнотливе, як ота діва на його гербі, місто геройське, що встояло перед цісарем Карлом П’ятим і перед імперським генералісимусом Альбрехтом фон Вальдштейном, але воно з радістю відчинить брами героєві півночі королю Густаву-Адольфові, який примчав урятувати те, що в Магдебургу найкоштовніше: чисте, не заплямоване папістами Євангеліє.
«Рибалки» сунули вулицями, співаючи бойових та патріотичних пісень, а фіделісти облягали церкви, бубонячи літанії та псалми й мугикаючи благочестиві хорали. На службі божій не тільки жінки, але часом і засмаглі, випробувані життям чоловіки впадали в екстаз, і їх виносили на свіже повітря непритомних, з піною на устах, із кривавими дряпинами від власних нігтів на обличчях. Отож члени обох таборів скоро почали різнитися не тільки поглядами та поведінкою, а й зовнішнім виглядом: фіделісти були подряпані, розпатлані, бліді, очі в них гарячково блищали, зате «рибалки» — упевнені, підтягнені, ходили весело й браво, випнувши груди. Ця диференціація давала змогу розпізнати, хто з якої партії, але вона призвела до лавиноподібного зростання кількості бійок, сутичок, сварок і лайок, одне слово — колотнечі, а колотнеча, дедалі частіша, призводила до все нових і нових помилок, коли дехто бував битий своїми ж таки однодумцями: адже траплялося, що котрийсь там «рибалка» виходив з такої сутички вже не бравим та впевненим, а подряпаним, розпатланим і з гарячковим блиском у очах, отож не було по чому відрізняти його від фіделіста, і коли він натрапляв на гурт «рибалок», то знову діставав по ребрах. А коли, навпаки, відважний фіделіст, переможно скінчивши бійку з «рибалками», вертався додому окрилений радістю, то було йому лихо, коли він натрапляв на гурт своїх однодумців: ті, вважаючи його за «рибалку», враз уривали його радість.