Цю колотнечу ще під’юджували католицькі ченці, що їх колись цісар Фердинанд силоміць оселив у старому премонстратському монастирі. Резонно відчувши, що проповідувати католицтво в архілютеранському місті — справа невдячна, вони пристали до партії «рибалок» і невтомно, самовіддано, незважаючи на прочуханки, що частенько бували їм нагородою, промовляли на вулицях та базарах до розхвильованих юрб, нагадуючи про мерзенну натуру шведського короля, який, скориставшись із нещасливого релігійного розколу в німецькому народі, топче своїми брудними чобітьми священну німецьку землю. Полум’яні слова цих досвідчених проповідників призводили до того, що «рибалки» в щодень більшому числі, та навіть і багато фіделістів почали переходити в католицтво. Так виникла в Магдебургу третя партія, звана Rückkehrer, тобто «поверненці»; зовнішньо вони відрізнялись від «рибалок» і фіделістів тим, що весь час ходили в чорному — то була ніби покута за довге скніння в лютеранській єресі. У вуличних бійках, що стали в нещасному місті явищем не тільки повсякденним, а, можна сказати, майже безперервним, ці «поверненці» активної участі не брали, а тільки покірливо підставляли спини як «рибалкам», так і фіделістам, які об’єдналися проти них. Удари ці вони приймали радо, теж як покуту.
Коли симпатичний гофмаршал Дітріх фон Фалькенберг став до служби й оселився в Магдебургу з залогою і штабом, до якого, ми вже знаємо, належав і Петр Кукань з Куканя (маршал надав йому чин поручника), першим його актом, тільки-но він трохи роззирнувся та познайомився зі становищем, було вигнання з міста ченців. Це завдання він доручив Петрові.
— Підіть і витуріть тих почвар-сутанників утришия, виметіть їх звідси мітлою, — наказав він, і Петр, узявши на підмогу піхотинця-мушкетера, пішов до монастиря.
Був саме полудень, і ченці, зібравшись у трапезній, їли присмаглі кукурудзяні млинці, запиваючи їх вином та заїдаючи морквою: п’ятниця — день пісний. Петрове оголошення, що їм доведеться покинути Магдебург, ченці сприйняли похмуро, але з гідністю. Вони мовчки їли далі, з видимим зусиллям пережовуючи пісну, суху поживу. Озвався тільки отець-настоятель — лагідний літній чоловік:
— Ми не вміємо опиратися брутальній силі й бажання шведського коменданта виконаємо без суперечок. Та оскільки ви на вигляд порядна людина, то дозвольте мені, молодче, спитати вас приватно: вам анітрохи не соромно?
Здивований Петр відповів, що не знає, чого б йому соромитись.
— Відірвати скромних слуг єдиної істинної церкви від їхніх богобоязних трудів, — пояснив настоятель, — вигнати їх оружною рукою з їхньої оселі в сльоту й холод близької зими, ввергнути беззахисних у руки вбивць та грабіжників, що ними тепер, після розпуску Вальдштейнової армії, до незмога засмічена наша земля, — це, по-вашому, не ганьба? Правда, я знаю наперед, що ви мені відповісте: мовляв, ви чините це не з власної волі, а за наказом. Так, безперечно, всі вояки, чинячи найжахливіші паскудства, посилаються на чиїсь накази і таким чином зберігають у собі те, що я назвав би свинським чистим сумлінням. Так, напевне, й ви. І все ж я хотів би знати, чи десь у глибині вашої душі не озивається голос, яким до вашого схибленого сумління озивається сам бог, — чи не промовляє він вам, що наказ, який ви виконуєте, злочинний і що, виконуючи його, ви чините недобре. Ось дослідіть із тривожною увагою свою душу: якщо знайдете там хоч найменшу тінь такого почуття, тоді ще нічого не пропало, і ви, всупереч огидності своїх учинків, хоча не червоніючи служите шведам-єретикам і допомагаєте їм у їхніх мерзотах, ще можете знайти шлях до спасіння. Чи не так, брате Медарде?
— Я молюся, щоб сталось за вашими словами, отче, — відповів, опустивши погляд, молодий чернець дрібної, аж миршавої статури.