І Петр розповів юнакові, почервонілому від хвилювання, трагедію свого батька, пана Яна Куканя з Куканя, того благородного, щиро заклопотаного добром усього людства чоловіка, чиєї похмурої, просмерділої сіркою лабораторії Петр змалечку нерозумно уникав і на спомин про кого він носить і носитиме довіку його перстень — зображення змії, що кусає себе за хвіст. (Сказавши це, Петр насилу відбивсь від Медарда, бо той притьмом хотів ухопити його ліву руку й поцілувати алхімічний перстень, якого досі не помічав). Петр повів розповідь далі — до страшного допиту в цісаря Рудольфа, допиту, який пан Янек, щоб цісар не зміг видерти в нього таємницю його Каменя, сам урвав, пробивши собі серце вістрям сталевого циркуля, і враз Медард ізсунувся з крісла зомлілий. Коли Петр розстебнув на ньому курточку, то побачив невеличку круглу ранку, що з’явилась у нього з лівого боку грудей, у так званій області серця, тобто приблизно в тому місці, до якого пан Янек з Куканя приставив вістря циркуля, щоб простромити себе. З ранки текла кров.
Викликаний лікар тільки головою покрутив над таким дивом. Мовляв, якби це не був молодий і загалом здоровий на вигляд, хоч і малий на зріст, хлопець, то можна б сказати, що в нього стигма, викликана релігійним екстазом. Такі речі в цьому божевільному місті інколи трапляються, особливо останнім часом, але тільки з дівчатами в пору дозрівання або з істеричними жінками в перехідні до старості літа; але що таке буває з чоловіками, він, лікар, знає тільки з легенди про святого Франциска Ассізького. Крім того, як відомо кожному, стигми з’являються не на грудях, а насамперед на долонях та ступнях, тобто в тих місцях, за які Христос був прибитий до хреста.
А тоді він пустив Медардові кров і вернув його до притомності.
— Отже, веритарії тепер мають свого мученика, — зашепотів молодик, як тільки зміг говорити, і його обличчя прибрало виразу екстатичного блаженства.
— А хто це — веритарії? — спитав Петр.
— Ми, ті, що йдемо за Вами, Вчителю, — відповів Медард, уперше назвавши Петра не «паном лейтенантом». — Ми, люди майбутнього.
І вийшов ще нетвердою ходою.
Отак Петр пересвідчився, що Медард не жартун, не витівник, бо який це витівник просто так, задля витівки, пустить із себе кров?
Заворушення в Магдебургу не припинялись, але набували нового характеру й нових форм, прямуючи до того, що богослови називають початковим ступенем досконалості, тобто до простоти. Насамперед вигнання з міста католицьких ченців ослабило партію «поверненців», отих овечок-покутниць, що ходили в чорному й покірливо приймали удари справа й зліва, від «рибалок» і від фіделістів. Декотрі з цих «поверненців», бачачи безвихідь свого становища, потихеньку вертались у лютеранство, декотрі втекли з міста, декотрі поховались по оселях; їх дедалі меншало, вони втрачали вагу, аж поки зникли, ніби їх і не було.
Саме тоді цісарське військо під командою генералів Тіллі й Паппенгайма облягло Магдебург і почало обстрілювати його з важких гармат, гатячи в мури та вежі бомбами й засипаючи місто запалювальними снарядами, прозваними «гаряча пательня», «чортів казанок», «чортів хвіст», «комета», «чортів пшик», «зірка з пекла» тощо; очевидно, це було щось схоже на ті петарди, що їх на карнавалі кидають під ноги натовпу, але величезні, здатні запалити цілий будинок. Коли таке люциферове начиння прилітало згори й падало десь на вулиці або на даху, бажано було, щоб там поблизу трапився хтось не з породи страхопудів, та ще з двома-трьома дужими помічниками і щоб стрибнув на ту димучу, іскристу потвору з мокрим рядном, ганчір’ям чи кожухом, придавив її й качався по ній животом чи задом; тоді вона задихалась без повітря й гаснула, бо все на світі, байдуже, з неба воно родом чи з пекла, мусить дихати. То була відчайдушна боротьба людей із хитромудрими пристроями. Перемагала часом людина, часом бомба, а часом наслідки були непевні — це коли бомбу щастило задушити, але й люди діставали тяжких опіків. Отож на початку тієї облоги вулиці Магдебурга були повні людей, сильно обсмалених: навіть ті, хто ні разу не мав діла з запалювальною бомбою, вважали за справу честі й доброго смаку пристосуватись до новітньої моди. Юні дівчата ходили з надгорілими косами, матрони — з обсмаленими бровами та зачісками, які запинали дірявою, мов порване павутиння, пропаленою хусткою. Кавалери пишались обвугленими брижами комірців, несиметрично обгорілими вусами та бородами: в одного бракувало лівого вуса, в другого — кінчика бороди, в третього — бакенбарда, а в четвертого з пропаленого рукава визирав голий лікоть.