— Блазні! Паяци! — кричав Петр уже в розпачі.
— Учитель на нас, негідних, дивиться неласкаво! — заридав Медард. — Учитель гнівається!
— Учитель гнівається! — ридала, стоячи на колінах, паства.
— Всі гайда на мури, працювати! — кричав Петр. — Там знайдете ту свою істинну правду, падлюки! Возити каміння й припаси! Та швидко, щоб я вас тут не бачив, смердюхи!
— Учитель гнівається! — скиглили сектанти, біжучи до виходу. — Вчитель гнівається!
— Ви на службі у військовій комендатурі Магдебурга, якому загрожує тяжка небезпека, — сказав Петр Медардові, коли його овечки повибігали. — Тепер не час на такі забавки. Коли я ще раз заскочу вас на такому чаклунстві, то накажу повісити.
В погляді, яким Медард зустрів цю погрозу, Петр помітив вираз ненависті, з яким у найближчому майбутньому мав зустрічатися ще дуже часто.
— Я помру дуже радо, — відказав Медард. — Тоді наше вчення матиме двох мучеників, а це можна тільки вітати. Ви його заснували, Вчителю, а я залюбки віддам за нього життя, пішовши за прикладом вашого батька.
Цісарського війська під Магдебургом усе прибувало, і мирний край на обох берегах Ельби, добрий і щирий, як рука господаря, що держить на долоні достигле зерно, чорнів щодень густішими геометричними фігурами вишикуваних полків. З Ерфурта пригарцювала вся кіннота Ліги, а генерал Паппенгайм приволік із вольфенбютельського арсеналу страховинну колекцію новітніх облогових машин: велетенські свердла, далекобійні гармати, смертоносні мортири, які, ледве-но доїхавши, зразу почали оглушливо гавкати. Від канонади всі будинки в місті тремтіли, наче зі страху, вночі табірні вогні зливались у суцільний вогняний вінок. А полковник фон Фалькенберг наказав магдебурзькій залозі ощаджати порох, щоб місто не лишилося зовсім без бойового припасу, поки прийдуть на допомогу шведи.
Шведська підмога — ці слова не сходили з язика в охоплених жахом городян як остання надія. Вони вірили, сподівались і запевняли одні одних, що шведський король не може допустити, щоб місто, котре, єдине в усій Німеччині, виявило йому цілковиту лояльність, стало здобиччю цісарських папістів. Король прибуде вчасно й розжене армію паскудних обложників. Міський оповісник на вежі собору святого Іоанна з ранку до ночі оглядав обрій, чи не з’являться там залізні загони шведської армії, які поспішають до Магдебурга, але єдине, що йому щастило побачити, були нові й нові ворожі полки. Пастори в церквах без кінця запевняли: Густав-Адольф ось-ось буде; але минав день за днем, тиждень за тижнем, а його не було й не було.
Тим часом ворог узяв укріплені Краківське та Престерське передмістя, зайняв Краківський острів і острови Малої та Великої Ельби, проникнувши в безпосередню близькість до магдебурзького собору. Полковник фон Фалькенберг у відповідь наказав спалити північне й південне передмістя, Нойштадт і Зуденборг, — щоб не дістались ворогові. Нещасливці, вигнані зі своїх домівок, попхались у міські мури, але не знайшли там притулку, бо поважні городяни не хотіли впускати до своїх домів ту потолоч із передмість. «Краще смерть! — заявила одна заможна вдова, чоловік якої недавно поліг на обороні міста. — Невже мій Фріц поклав життя за те, щоб я, його дружина, бідувала під одним дахом з приблудною голотою?» — кричала вона, коли магістрат почав наполягати, щоб вона звільнила частину свого будинку на Пекарській вулиці. Тоді, збігши з двома дітьми в підвал, де лежало барильце пороху, вдова висадила себе й діток у повітря, створивши тим небезпечно драматичний, а тому спокусливий прецедент.
Її вчинок збудив захоплення й заздрість. Нищити своє життя й майно, підпалюючи барильце з порохом, стало, як кажуть французи, останнім криком моди; тут ця елегантна метафора набула моторошної дослівності. Магдебурзький бургомістр Ратценгофер, зразковий патріот свого міста, був змушений звернутися до сумління, розуму й серця магдебуржців, щоб перестали дуріти й увесь порох, коли хто має його вдома, краще віддали на оборону міста.
Було кепсько, а ставало щодень гірше. Біженці з передмість, голодні й брудні, сиділи на вулицях і жебрали. Ішли чутки про перші випадки моровиці — не зовсім певні, але дуже правдоподібні. В ятках на Старому ринку продавали пацюків. А канонада не припинялась, і будинки двигтіли безперервно, ніби вже збиралися завалитись та покласти край усьому. І ось у ці кричущі злигодні проникла жахлива новина, ніби шведський король, замість левиними стрибками поспішати на допомогу Магдебургові, весь цей час бавився тим, що облягав Франкфурт-на-Одері, а коли місто впало, дозволив своїм воякам грабувати його. І шведи зґвалтували, кого могли, повбивали, кого могли, розікрали, що могли, а чого не могли — те підпалили, тож від Франкфурта лишилась купа димучої цегли.