Звістка ця — як часто бувають звістки — була дуже перебільшена, бо нам відомо, що Франкфурт-на-Одері в Тридцятилітній війні брали тричі, а це було б неможливе, якби його за першим разом зрівняли з землею. Дуже перебільшена, але з великим драматичним ефектом: Магдебург, і так нестерпно розхвильований, знавіснів. «Швед нас зрадив, і буде нам те, що й франкфуртцям», — тепер ці слова не сходили в усіх з язика, раптом змінивши заспокійливі балачки про близьку підмогу, й кидали навіть найспокійніших у безодню жаху. Бідні вигнанці зі спалених передмість гуртувались у банди й грабували оселі багатих городян. У Старому місті відразу спалахнуло кілька пожеж.
На Широкому шляху відбулася процесія флагелантів. Зібрались вони рівно о третій годині пополудні в одному домі, де пороздягались до пояса й із канчуками в руках рушили за своїм проводирем, якому сам соборний настоятель, перший проповідник Магдебурзького архієпископства доктор Рейнгард Бак піддав на спину величезний дубовий хрест, знятий з головного вівтаря собору. Під приглушений гуркіт барабанів вони йшли, хитаючись у такт, два кроки вперед, крок назад, і шмагали себе по спині, жалібно викрикуючи скарги на свої гріхи та провинності, а носій хреста попереду заточувався під вагою свого тягаря. Оскільки люди вірили, що їхня болісна самопожертва вгодна богові й принесе нещасному містові полегкість, коли не рятунок, то юрби обабіч вулиці, такі густі, що для флагелантів лишався між ними тільки вузький прохід, пильно стежили, чи вони б’ють себе як слід, і гукали до них підбадьорливо: «Що це ти, Франце! Жвавіше, жвавіше, піддай жару! А ти, Гансе, хіба це бичування? Шмагайте себе як слід, мученики, святі брати!»
Та скоро їх стало зайве під’юджувати, вони самі розпалились і, скімлячи запіненими вустами, бичували себе що крок то дужче, а разом із червоними басаманами на спинах зростала й екзальтація. За кожним замахом канчука довкола них густою пурпуровою мрякою розбризкувалася кров, а роззяви, щоб примножити їхні спасенні муки, жменями кидали на їхні пошматовані спини сіль, принесену в кишенях.
Спершу було вирішено, що процесія флагелантів пройде вздовж усього Широкого шляху туди й сюди, а повернувшись до собору, поставить хрест на місце. Та коли вперше минали Старий ринок, сталося щось незбагненне: з дверей спаленої церкви святого Георгія назустріч їм сипонула юрба якихось шаленців, що, репетуючи: «Бога нема!», «Хай живе Правда!», «Слава. Вчителеві Петрові!» та «Геть забобон!» — скинули на землю хрест, потоптали його носія й почали розганяти флагелантів їхніми ж таки канчуками. Городяни в один голос заревли з обурення й кинулися з кулаками та ціпками боронити побожних самобичувальників. Бешкетникам, у яких читач легко впізнає веритаріїв брата Медарда, довелось би дуже скрутно, якби не втрутилась міська варта, що, маючи наказ непомітно охороняти процесію, похапала зухвальців і вкинула в найглибше підземелля під ратушею.
А цісарське військо видимо готувалося до вирішальних дій. Страхітливий гуркіт гармат уже не стихав і вночі. Так звана Висока брама, стратегічний центр укріплень Старого міста, стала купою уламків, над якими зміїлись язики полум’я. Зі сходу центр Магдебурга захищала тільки річечка Мала Ельба. Далі лежали рибальські острови, вже захоплені ворожими вояками, що невтомно намагалися перебратись на другий берег, кидаючись у воду й споруджуючи понтонні мости. Обложені руйнували ті мости, і це було їхнім останнім зусиллям, на яке вони не жаліли пороху, хоч його було вже обмаль. А до надійно укріпленого західного боку міста цісарці непомітно підводили мережу підкопів, які рили для них три тисячі селян, зігнаних з околиці.
І враз стрілянина стихла, ніби втята, а на валу, насипаному навколо позицій цісарської армії, з’явився вершник, що махав білим прапором. Це означало, що обложники хочуть вести переговори з обложеними, а точніше — з огляду на їхнє становище, поставити ультиматум. Коли місто відповіло на цей заклик, теж піднісши білий прапор, під мури чвалом прискакав цісарський офіцер із сурмачем, що ніс особистий штандарт генералісимуса Тіллі, і, проїхавши брамою святого Андрія, яку перед ним поквапно прочинили, знов же чвалом, показуючи тим, що час дорогий, погнав навпростець до ратуші: видно, він добре знав Магдебург.
І в цю хвилину виявилось, як прикро помилився б той, хто в ці фатальні дні поділив би все населення міста за поглядами тільки на фіделістів, «рибалок», «поверненців» та ще, може, веритаріїв. Бо тільки-но уповноважений генералісимуса Тіллі ввійшов до ратуші, на Широкому шляху де не взялася численна — сотні зо три — процесія панів і дам, що явно не належали ні до фіделістів, ні до «рибалок», ні до «поверненців», а вже й поготів до веритаріїв, бо всі були пристойно одягнені, не пошарпані, не подряпані, не співали патріотичних пісень і не проголошували гасел раціоналістичного атеїзму, а мали вигляд поважний і мудрий, як люди, що добре і ясно знають, чого хочуть. Це були найбагатші патриції та дворяни, що не встигли вчасно накивати п’ятами з міста, а потім уже сиділи тихо вдома й чекали, чим усе скінчиться; тепер, скориставшися хвилинами перемир’я, вони покинули свої вже не безпечні палаци та будинки і в супроводі слуг, камердинерів і покоївок, що несли для них клуночки з одежею, харчами та цінними речами, дружно поспішали до собору, під священною охороною якого сподівалися пережити останні критичні хвилини.