Уповноважений генералісимуса Тіллі пробув у ратуші, за завішеними вікнами, цілих шість годин, до пізнього вечора. Як ішли переговори і хто в них брав участь, лишилося невідомо. Знали тільки, що головують на них сам Фалькенберг та бургомістр Ратценгофер, а інших членів магістрату навіть не покликано. Це було все, що проникло на люди. Цілковитий брак будь-якої інформації пояснюється тим, що всі входи до головної зали ратуші охороняли шведські гвардійці, люди мовчазні, які, до того ж, не вміли по-німецькому.
Ми сказали, що ніхто не знав, як ішли переговори, але неважко було вгадати наслідки, бо на світанку знов розревлись усі гармати відразу й наново знялися хвилі вогню, пилюки та диму, а земля задвигтіла від оглушливого грому. Це могло означати тільки те, що місто побороло диявольську спокусу й гордо відкинуло умови папіста Тіллі. Магдебуржці могли пишатися шляхетною непоступливістю обох найвищих представників влади в обложеному місті — шведського коменданта фон Фалькенберга і бургомістра Ратценгофера, та й справді пишались, але серця їхні запеклися з відчаю, аж городяни шкодували, що самі народились на світ, і проклинали ту хвилину, коли породили своїх дітей.
Годині о десятій ранку, тільки-но цісарці поновили бойові дії, Петра відкликано від його бомбарди, диявольської зброї, що стріляла напрочуд влучно. Петр уже й сам не знав, скільки цісарських понтонів, таранів та гуляй-городин знищив з її допомогою. Але стріляти з тієї бомбарди вмів тільки він, бо ніхто більше не міг дати їй ради, коли після пострілу ядро застрягало в дулі. Йому сказали: гофмаршал Фалькенберг забажав, щоб поручник Петер Кукан фон Кукан негайно з’явився до нього додому. Це був, видимо, один із тих безглуздих наказів, якими високі начальники люблять без потреби перешкоджати завзятим воякам; але наказ був такий недвозначний, що Петрові нічого не лишалось, як покинути бомбарду.
В передпокої у полковника Фалькенберга сидів украй розгублений і нещасний той лікар, що свого часу оглянув стигматичну ранку на грудях зомлілого брата Медарда.
— Нарешті, — сказав він, побачивши Петра.
— Чого це ви тут? — спитав Петр. — Полковник захворів?
— І, здається, дуже тяжко, — відповів лікар. — Тому хтось із його людей викликав мене, але, як виявилось, проти його волі. Бо він не дозволяє оглянути себе й не хоче прийняти нікого, крім вас. Отож я не знаю, що й діяти. Говоріть із ним, прошу вас, делікатно, щоб він по змозі не хвилювався. І спробуйте вивідати, що з ним.
— Ви прийшли саме вчасно, щоб урятувати мою нещасну душу, — сказав полковник, коли Петр увійшов до кабінету. Супроти свого звичаю завжди поводитись коректно й елегантно, він сидів верхи на стільці й спирався грудьми на його спинку. Тонке, розумне обличчя було дуже бліде й наморщене від стримуваного болю.
— Передайте оце комендантові шведської варти в ратуші, — сказав він, простягаючи Петрові запечатаного листа. — Це наказ негайно відпустити на волю бургомістра Ратценгофера — вчора я наказав був його посадити, бо він наполягав на тому, щоб прийняти умови Тіллі й здатися.
— Ви вчинили злочин, — сказав Петр. — Магдебурга вже не втримати. Треба здатися, щоб не загинули всі, хто ще лишився живий.
— Так, це був злочин, — погодився полковник. — Але я вас прошу, допоможіть його виправити, поки можна. Перекажіть Ратценгоферові, що я його перепрошую й дозволяю підписати ультиматум. Це може зробити тільки він, бо мене Тіллі не визнає.
— А до чого тут я? — спитав Петр. — Чому ви не зробите цього самі? Я бачу, ви хворий, але ж вас могли б віднести на ношах.
— Ви єдиний, кому я довіряю, — відказав полковник. — А сам я зробити цього не можу, бо… гляньте на мою спину.