— Коли ми з неї збочимо! — підхопили веритарії.
— Годі! — гукнув Петр. — Я поставив вам ясне, зрозуміле й просте запитання, а ви відповідаєте на нього ослячим ігіканням. Кажу ще раз: я шукаю бургомістра Ратценгофера. Не знаєте, де він сидить?
— Пан бургомістр Ратценгофер тут, із нами, — за хвильку відповів Медард. — На жаль, пан бургомістр не захотів приєднатись до нашого, як ви, Вчителю, кажете, ослячого ігікання, бо не зрозумів його значення. Не маючи покріплення, яке ми, ваші учні й послідовники, черпаємо тим своїм ослячим ігіканням із блаженних джерел Всеправди, до яких ви нас, Учителю, привели, пан бургомістр піддався слабодухості й помер. А ми, Вчителю, сидимо тут уже день і ніч, голодні й без сну, і завдяки своєму ослячому ігіканню досі живі й здорові. Пан бургомістр Ратценгофер пробув у цій темниці, за моєю грубою оцінкою, годин із п’ять, щонайбільше шість, і, полишивши всяку надію, опинився — в розумінні метафоричного поетичного образу, а не в розумінні вульгарної віри в посмертне життя — перед брамою пекла. Марно я намагався підбадьорити його викладом ваших думок, Учителю, тобто головних засад вашого вчення, в якому немає місця богові, й покріпити його знесилений дух оповіданням про геройство вашого батька, пана Йоганна Кукана фон Кукана… Пан бургомістр, — вів свою невеселу розповідь Медард, — хоч і не заперечував моїх висновків, але утримувався від будь-яких свідчень розуміння чи згоди, так що я мав досить прикре відчуття, ніби говорю в порожнечу, а він усе нарікав на згубу свого рідного міста Магдебурга та ганив зрадливість шведського короля. Врешті пан бургомістр замовк зовсім, і ми забули про нього, а тоді один з братів наступив на його мертве тіло. Слід боятися, що його смерть була добровільна: він утопився зумисне.
— Як він міг утопитись у будинку, що горить? — здивувався Петр.
— Підійдіть до нас, Учителю, — відповів Медард, — і побачите — в цьому негостинному приміщенні дуже легко втопитись.
Петр наосліп ступив з кам’яного порога всередину підвалу — й побачив, що веритарії стоять по коліна в воді.
Бо підземелля старої ратуші в Магдебургу вентилювалося трубами завдовжки з півтори тисячі стіп, за нашими нинішніми мірами менше як півкілометра. Труби тяглися від Старого ринку на схід і виходили на берег Ельби, точніше — Малої Ельби, навпроти Піщаного острова. Цей простий пристрій, завдяки якому повітря в підвалах ратуші, в її підземних переходах та темницях не залежало від того, що діється нагорі, чудово виправдав себе саме тепер, коли ратуша горіла, але був невигідний тим, що, коли рівень води в річці піднімався, — а це з такою примхливою річкою, як Ельба, траплялось не тільки навесні, — частину підземних приміщень ратуші затоплювала вода, зокрема велику в’язничну камеру, звану Танталовою, бо ув’язнені там, стоячи в воді, мучились від спраги: адже вода була брудна й смердюча. І легко уявити собі та зрозуміти, як нестерпно страждав достойний, немолодий, багатий, а отже розпещений городянин пан бургомістр Ратценгофер, коли з волі шведського коменданта його кинули в цю клоаку, в темряву, між людей видимо божевільних, тоді як рідне, дороге йому місто пожирав вогонь. Йому було так нестерпно, що він волів упасти у воду, й покласти кінець мукам.
Петр полегшив страждання членів секти, мимовільним засновником якої він був: відчинивши двері Танталової темниці, дав людям змогу вигідніше розміститись на сухих приступках кам’яних сходів, які сам пролетів у карколомному падінні. В’язні могли перечекати, поки пожежа над їхніми головами згасне. Але саме коли вони бралися сходами вгору, голосно славлячи свого Вчителя, охоплену вогнем будівлю до підвалин струснув вибух. Склепіння над головами переляканих веритаріїв ошкірилось вогненною розколиною, з якої шугнули пекельні язики. То вибухнув пороховий погріб. Тогочасний гравер, відтворюючи загибель Магдебурга, вправно й тонко зобразив цю подію у вигляді стовпа з вогню й диму, над яким злітають безпорадні маленькі фігурки людей, підкинутих вибухом угору. Добре, хоч в оборонців міста, як зазначено, лишалось обмаль пороху. Але й так вибух спричинив настільки жахливі руйнування, що коли над головами розверзлася вогняна хлань, з якої лавиною ринув гарячий присок, з веритаріїв ураз ніби здмухнуло їхню штучно підтримувану хоробрість. За прикладом Медарда, що заверещав, ніби той присок сипонув йому просто на голову, вони завили зі страху й почали кусати, дряпати та штурхати один одного. Тільки Петр, звиклий до страхітливих критичних ситуацій, які навіть — коли можна вірити одному його давньому твердженню — на свій лад любив, не позбувся розуму й повівся, за звичкою, чудово. Притулившись до холодної стіни, щоб уберегтись від вогняного дощу, він щосили, перекривши гуркіт каміння, що валилося зі стін, і ревіння охоплених панікою веритаріїв, крикнув: