Місто Магдебург, багате й поважне, було споруджене капітально: будинки здебільшого муровані; навіть дерев’яні, за приписом магістрату, були розгороджені між собою стінками завтовшки в цілу цеглину. Тому лише за чотири дні вогонь спромігся пожерти все місто до останньої халупи, окрім повного трупів собору. Можна було сказати: «Був Магдебург — і нема його».
Всі ті чотири дні й ночі солдати Тіллі перегрібали пожарища, шукаючи здобичі. Що знайшли цінного — забрали. Що знайшли живого — замордували. З тридцяти тисяч магдебуржців уціліла жменька. Кажуть, ніби Вальдштейн, який тоді жив у Ічині, так розгнівався, почувши про цей погром, аж пожбурив у свого камердинера срібним дзвіночком. Історики й досі гадають, що, власне, було причиною цього безглуздого жеста. Декотрі припускають, ніби герцог заздрив Тіллі. Інші — буцімто його обурила підлість шведського короля, який не допоміг союзному містові, що присягло йому на вірність, і спокійно дивився здалеку, як воно гине. Але ми, обізнані з пригодами Петра Куканя, знаємо: правда зовсім інакша. Що було гідного заздрості в тому, що Тіллі спромігся вбити тридцять тисяч мирних жителів та обернути на попіл одне з найпрекрасніших міст тодішньої Європи? Пусте! Єдина розгадка ось у чому: той, хто пожбурив дзвіночком у камердинера, був не Вальдштейн, а знов же його двійник, який після меммінгенської інтермедії лишився на службі в герцога й дедалі глибше та поважніше переймався цією найбільшою артистичною роллю свого життя, аж поки засвоїв не тільки герцогові звички, не тільки його спосіб мислення, але і його хвороби, насамперед сифіліс, що протікав у двійника бурхливо.
Справжній Вальдштейн жив тоді інкогніто у Відні й наставляв вуха на все, що де цвірінькне. З того, що цісар того ж таки року попросив його знову стати на чолі католицького війська і що Вальдштейн, милостиво вислухавши прохання свого монарха, знову набув могутності, якою не тішився навіть у найпрекрасніші літа свого піднесення, ми робимо висновок, що те таємне перебування у Відні не було марне.
Так, ось у чому полягає правда. Маршал Тіллі, чий життєвий шлях тоді вже доходив кінця, не тільки не запишався, здобувши Магдебург, а навпаки, був приголомшений масштабами катастрофи, в якій завинив, і пролив над знищеним містом сльозу, яку марно силкувався приховати від оточення. Мало того, він наказав відправити месу за душі жертв і припинив дальші грабунки та вбивства — хоч і запізно, а все ж припинив. Завдяки цьому жменька змучених людей, яка одного дня вибралася з іще димучих руїн ратуші й пошкутильгала кудись у безвість, кудись, — якщо таке місце досі існувало, — де не смерділо трупами в недогорілих руїнах. Завдяки цьому та жменька, веритарії, наважилась вийти з підземелля ратуші на світло боже й не привернула уваги солдатів, стомлених убивствами та грабунками. Під проводом Петра, який з них усіх зберіг найбільше сили, бо дужче звик до фізичного напруження та злигоднів і пробув у підземеллі не так довго, вони пройшли голодним маршем через села Діздорф і Барлебен, геть виплюндрувані. Аж в Амменслебені втікачам пощастило купити трохи молока, і Петр дозволив їм випити зовсім небагато, бо після такого страшного посту можна було їсти й пити лише потрошку. А коли вони сяк-так підкріпились, Петр промовив до них так:
— Гадаю, після всього разом пережитого ми не розійдемося просто так, тим більше, що всі ми бездомні жебраки, а часи тепер несприятливі для закладання нових домівок. Нас звела докупи — хоч моєї свідомої заслуги в цьому нема — ідея розуму, правди й справедливості. Це непогана ідея і, гадаю, саме нині вкрай потрібна. Колись давно в Італії я спробував був улаштувати державу справедливих, чесних громадян. Я зазнав невдачі. Може, мені пощастить утримати на світі секту справедливих ізгоїв. З ідеї справедливості випливає необхідність захищати скривджених і карати беззаконня. Покарати генерала Тіллі за знищення Магдебурга — хай це буде одним з наших найперших завдань.
— Одним із наших найперших завдань, — повторили в унісон веритарії.
— Ми живемо серед злочинців, — провадив Петр, — тож, де буде змога й стане сил, караймо їхні злочини смертю.
— Караймо їхні злочини смертю, — повторили веритарії.
— Це жорстока програма, — докинув Медард, бо не хотів лишатись осторонь, — але вона в згоді з жорстокістю цих часів, за які ми не відповідаємо. Будьмо суворі насамперед до себе й безжальні до тих, котрі схочуть завдання, які поставив нам Учитель, використати для власної вигоди.