Настала ідеальна хвилина для того, щоб учинити так, як уявляв собі шляхетний командир принцесиного ескорту, тобто приставити пістоля до своїх дівочих грудей, що не були, коли придивитися ближче, такі вже плескаті, як могло здатися поверховому спостерігачеві. Та де там! Еліза, більше розгнівана, ніж налякана нахабством солдатів, крикнула на них по-німецькому, хоч вони явно були чужинці.
— Чого це ви сюди лізете, лайдаки?
Не чекаючи відповіді, вона натисла перший курок і застрелила першого солдата, а тоді натисла другий і вбила його товариша. А коли на їхньому місці зразу з’явився третій і повівся ще нахабніше, Еліза, не маючи кращої зброї, вхопила плетільні дротики і вгородила йому в очі. Саме в ту мить їй здалося, наче хтось хльоснув її дубцем по правому передпліччі. Вигляд цівочки власної крові, що потекла з рукава, був її останнім зоровим враженням, а скавуління чоловіка, осліпленого її дротиками, ляскіт пострілів і крик багатьох чоловічих горлянок, що звучав ніби «Рятуйся, хто може», — останнім слуховим враженням, бо вона зомліла.
— Господи! І що ж було далі, донечко? — спитав, турботливо стискаючи їй обидві руки, сивоусий герцог Георг фон Ліндебург зі сльозами на очах, коли на другий день Еліза, врятована й повернена під його опіку, дійшла до цього вельми цікавого місця в своїй розповіді.
— Не турбуйтесь і не бійтесь, таточку, — відповіла вона. — Адже бачите — я жива-здорова, як не рахувати оцієї дбайливо перев’язаної рани на руці: вона вже гоїться і страшенно свербить під пов’язкою.
— Хай свербить, а ти, гляди, не чухай, донечко, — сказав герцог. — Досить постукати по сверблячому місці кінчиком середнього пальця.
— Гаразд, татусю, воно вже не свербить.
— От і добре. А тепер швидше кажи, що було далі й чим скінчилось.
— Як бачите, татусеньку, не сталось нічого лихого й усе скінчилося добре, бо мене врятувала рука найшляхетнішого й найвідважнішого, дужого й прекрасного, мов ангел помсти, доброго, чесного, великодушного, морально бездоганного, мудрого, освіченого, світського, чистого…
— Спинися, донечко, спинися! — вигукнув герцог. — І, замість громадити синоніми, скажи, хто той рицар, що, як ти кажеш, урятував тебе в останню хвилину.
— Його ім’я незвичайне, як і сам він, — сказала принцеса Еліза. — Звуть його Петер Кукан фон Кукан.
— Ох! — вигукнув герцог і заплющив очі, щоб приховати раптову думку, що блиснула у нього в голові.
— Це новочасний Робін Гуд, — вела далі Еліза, — проводир так званих веритаріїв, що літають по всій Німеччині, як ангели справедливості й помсти, і люди моляться до них, як до своєї останньої надії. А втім, нащо я маю все це тлумачити вам, татусю? Якби не веритарії, якби не Петер фон Кукан, ми з вами більш ніколи б не зустрілися, бо я б уже була тепер поживою для круків та ворон. Веритарії — герої, люди вільні, бо підлягають тільки наказам Петера фон Кукана, найкращого з них, а він не кориться нікому, крім свого сумління.
— Ну, ну, ну, — сказав герцог, поплескуючи по Елізиному дрібному, гарненькому, хоча скоріш хлоп’ячому, ніж дівчачому личку, що палало захватом. — Але ж я й досі не знаю, що було після того, як ти зомліла.
— Я зомліла, татусеньку? Ах, так, я ж сама вжила цього слова. Це була така млість, як ото в жука, що, відчувши небезпеку, ціпеніє і здається мертвим. Так принаймні я собі уявляю, бо навряд чи жук може бути таким хитрим, щоб удавати мертвого. Отак і я, коли побачила, що з мене тече кров і рятунку нема, завмерла, як той жук. А отямившись і відчувши, що небезпека минула, я побачила якогось чоловіка. Його обличчя так досконало втілювало ідею вроди, що я ладна була, за словами Платона, принести себе в жертву йому, наче богові. А коли трохи згодом ще й почула його ім’я, мені стало очевидно: те, чого я зазнала, — не звичайна пригода, а щось схоже на казку. Бо я це ім’я, Петер Кукан фон Кукан, знала з раннього дитинства. Ви ж пам’ятаєте, мій таточку, років десять тому новий папа почав розшукувати героя-пригодника, що був правою рукою замордованого турецького султана й звався саме так. Тоді його шукали по всіх європейських дворах, і в нас, у Ліндебургу, теж його винюхував папський шпигун, перебраний на птахолова.
— Він був не перебраний на птахолова, а справжній птахолов, — зауважив герцог. — Шпигував для папи він так, між іншим, за сумісництвом.