Все це відбулося так несподівано, що шведські вояки, лише побачивши, як його білий кінь бігає по бойовищу без вершника, усвідомили: з їхнім королем щось негаразд.
У зв’язку з цією подією історія вклала присмертному Паппенгаймові, привезеному до лазарету в Лейпціг, безмежно благородні слова: «Я вмираю щасливий, бо поліг лютий ворог моєї віри».
Паппенгайм був уже мертвий, коли його піхотинці, які рухалися повільніше за кінноту, після виснажливого маршу підійшли до Лютцена. Там було вже темно, Вальдштейнова артилерійська батарея коло вітряків над шляхом була розтрощена ворожими ядрами й покинута, і всюди стояла тиша, тільки стогнали поранені та кашляли й чхали застуджені; отож паппенгаймівці не могли нічого зробити й були тут непотрібні.
Напрошується важливе запитання: хто, власне, переміг, а хто програв цю битву, аж ніяк не дріб’язкову, бо в ній полягло дев’ять тисяч люду? Шведи, яких ми називаємо шведами тільки задля зручності, бо, крім них, у війську Густава-Адольфа служили й фіни, й лівонці, й німці, й курляндці, й навіть шотландці та французи? Чи цісарське військо, національно ще строкатіше? Відповідь здається однозначною. І тоді, й ще довго по тому вважалося: переміг той, котрий утримався на бойовищі. Щоб обстояти це твердження, шведи після припинення битви лягли спати просто на голу землю поміж убитими й пораненими. Згадані вище кашель та чхання, що його почули Паппенгаймові піхотинці, коли дійшли до вітряків над шляхом, виходили з шведських горлянок та носів; отже, перемогли шведи.
Цей висновок, можливо, був би незаперечним, якби не факт, що в битві атакував не Вальдштейн — йому, навпаки, дуже не хотілося битись, — а Густав-Адольф. Отже, бойовищем був не простір між млиновим каналом та придорожнім ровом, з якого атакували шведи, а простір між шляхом та шибеницею, який обороняла Вальдштейнова армія. А Вальдштейн цей простір протягом усієї битви втримував за собою. Отже, переміг Вальдштейн.
Так, він утримався на бойовищі, але відступив, тільки-но догриміли останні постріли, тож уранці, прокинувшись о схід сонця із заслуженого сну, шведи побачили перед собою не агресивного боєздатного ворога, а безлюдне поле, всіяне трупами, отож не могли поновити бій, хоч би й хотіли. Отже, перемогли шведи.
Хотіли поновити бій? Не смішіть. Із дев’яти тисяч убитих та смертельно поранених у цьому бою на шведів припадало п’ять тисяч, а на цісарців тільки чотири. Шведам було потрібно забитися в нори та зализувати рани ще дужче, ніж цісарцям. «Я взяв у ворога понад тридцять прапорів і прапорців, — рапортував Вальдштейн цісареві у Відень, — а він у мене щонайбільше п’ять чи шість». А цісар у своїй відповіді, посланій з Відня 29 листопада, тобто несповна два тижні після битви, поздоровив з блискучим успіхом як себе, так і Вальдштейна й висловив подяку та хвалу богові. І по всій католицькій Німеччині дзвонили дзвони й читали «Те Бейт». Отже, переміг Вальдштейн.
Таку саму хвалу всемогутньому богові за те, що покликав до себе короля Густава-Адольфа, як не дивно, тоді ж таки висловив і найрозумніший та найактивніший державний діяч тих часів кардинал Рішельє. Ми кажемо «як не дивно», бо це ж він найбільше старався, щоб шведський король утрутивсь у війну, і весь час підтримував його грішми та постачав йому зброю. Але ми бачили — кардинал ще торік почав мулятись, коли шведський король, розбивши армію генерала Тіллі, отаборився на зиму безсоромно близько від кордонів Франції, а коли шведи почали заіграшки перемагати скрізь та брати місто за містом, фортецю за фортецею, вже й не переставав мулятись. Тепер він побоювався, що шведи переможуть у війні й закінчать її раніше, ніж хотілось би йому, Рішельє. А найгірше — вони підіб’ють під себе всі сили та об’єднають Німеччину під шведським скіпетром, тож Франція спіймає облизня.