Тим часом папський архітектор вирішив, що герцогський палац занепав украй. Відновлення того палацу тривало б кілька років і пожерло б купу грошей. Тому для почину він послав двох страмбських мулярів підправити дещо в колишньому палаці Гамбаріні, який належав папському престолові й був у дуже доброму стані. Муляри за два дні скінчили роботу, і новий розділ історії Страмби міг уже починатися.
Зламана шпага Шевальє де ла Прері
Коли на початку XIII сторіччя Рудольф Габсбург наказав зруйнувати в Тюрінгії до шістдесяти замків своїх, за теорією отця Жозефа, колег по фаху — лицарів-розбійників, — то виявилося: на руїнах надзвичайно добре росте одна рослина з родини хрестоцвітних, звана Isatis tinctoria, або ж синильник фарбувальний. Ця рослина, що сягає шести стіп заввишки, гілляста, сизувата, з листом унизу ланцетовидним, а вгорі стріловидним і довгастими чорно-бурими стручками, після згаданих рішучих заходів Рудольфа Габсбурга дуже швидко стала в Тюрінгії посівною, на превелику вигоду всім верствам тамтешнього населення, бо синильник фарбувальний, як можна прочитати в учених книжках, дає унікальний синій барвник — за тих часів дослівно унікальний, бо інших синіх барвників люди не знали. У своїх уславлених «Записках про галльську війну» Юлій Цезар між іншим зазначив, що британські воїни перед боєм намазуються синильником, аби здаватися страшнішими, і цим наробив сорому британцям на дві тисячі років, бо французи й досі глузують зі своїх острівних сусідів: «Коли ви ще мазали писки синім, наші предки, тоді поділені на бельгів, аквітанців та кельтів, або ж галлів, від яких ми успадкували славнозвісну галльську дотепність, уже були люди висококультурні».
У жнива до Тюрінгії приходили на заробітки аж із Лужиці. Синильник, приготований для дальшої переробки, звозили до міст, насамперед Готи й Ерфурта, із трьохсот тюрінзьких сіл. У хроніках записано, що перед Тридцятилітньою війною щорічний збут синильника досягав вартості трьох тонн чистого золота. У ті роки торговці синильником, хоча й не дуже численні, сплачували більше податку, ніж усі багаті купці з недалекого Лейпціга, разом узяті. Та в цю ідилію внесли різку дисгармонію брутальні вояки Вальдштейнового генерала Голька, а також, іще перед боєм під Лютценом, розперезана солдатня Густава-Адольфа, який ушанував своєю присутністю Арнштадт — місто на північному краю Тюрінзького лісу, — тому заможні селяни та торговці синильником вдячно вітали появу дивних воїнів, які, не належачи ні до шведів, ні до цісарців, жили незалежно, ніколи не крали, не грабували, не пиячили, не курили, не водилися — хоча й були нежонаті — з повіями, а тільки переслідували душогубів та інших порушників законів людських і божественних, а потребу в розвагах, властиву всім здоровим людям, задовольняли хоровим виголошуванням побожних фраз — так, побожних, бо атеїзм веритаріїв нічим не різнився від фанатичної релігійності.
Оскільки мародери почали десятою дорогою обминати ті краї, куди сягала влада веритаріїв, і в веритаріїв дедалі меншало можливостей живитися справедливою здобиччю, тюрінзьке обивательство само постановило, що підтримуватиме їх регулярною контрибуцією, натуральною і грошовою. Переговори про розмір тієї контрибуції та нагляд за її вчасною виплатою взяв на себе брат Медард: його авторитет як ідеолога та проповідника за 1631 рік трохи ослаб, але він виявився чудовим рахівником, тобто природженим фінансистом і метким господарником. А коли в дні після лютценської битви веритарії за постановою їхнього проводиря Петра Куканя з Куканя укріпили свій табір під Арнштадтом міцним валом, засвідчивши тим, що збираються зостатись тут надовго, ймовірно на всю зиму, цілу Тюрінгію від Ерфурта до Зонеберга й від Айзенаха до Вайда охопила щира буйна радість.
Це був один із добрих періодів у Петровому житті. Він тоді й уявлення не мав про те, що діється в далекій Страмбі, місті його фатуму, арені перших його спроб визволити людство; не знав, що там муляр Альберто Рубіні саме підмуровує комин, пошкоджений дощами, й укріплює позривані плитки на північно-західній терасі колишнього палацу Гамбаріні, що мав стати його, Петровою, тимчасовою резиденцією, перше ніж він сяде на трон чеських королів у Празі. Він про все це не знав і не відав, але те невідання було йому на користь: його так задовольняли успіхи, досягнуті ним на чолі веритаріїв, і хай невелика, зате реальна полегкість змученій Європі, що він і не усвідомлював, як далеко відступив від своїх колишніх месіанських проектів.