А з крихіткою Кураж було зле. Якби Вальдштейн міг, як уже зазначив шевальє, поставити її перед військовим судом, було б добре, але він, зрозуміло, не міг цього зробити, а тому звинуватив її в чорній магії. Тепер симпатичну Кураж тримають десь у підземеллях Вальдштейнового палацу, й інквізитори там допитують її. Якщо в П’єра де Кюкана є хоч трохи уяви, він легко збагне, що це означає. Та, як видно, пан де Кюкан має уяви не трохи, він її має аж забагато, бо звістка про нещастя з крихіткою Кураж так його схвилювала, що він аж поблід. Звісно, співчуття до людських страждань — річ добра й благородна, але тут не слід перебільшувати, бо як брати до серця всі нещастя світу, то можна збожеволіти… Але куди йде пан П’єр де Кюкан, куди це він збирається? — спитав шевальє, побачивши, що Петр підвівся одягатись.
— До Праги, — відповів Петр. — Не покину ж я її напризволяще.
Шевальє де ла Прері жахнувся.
— Кого? Крихітку Кураж?
— А кого ж іще, — відказав Петр. — Я маю борг перед нею, вона врятувала мені життя, а борги треба сплачувати.
— Але ж як ви хочете це зробити? Як ви її визволите з підземель Вальдштейнового палацу?
— Не знаю, — відповів Петр. — Знаю тільки, що визволю.
— А коли її спалять, перше ніж ви дістанетесь до Праги?
— Треба поспішати, — відказав Петр. — Брат Медард спорядить вас на дальшу дорогу, якщо ви не захочете дочекатись, поки ми повернемось.
Шевальє де ла Прері спитав, хто це — «ми».
— Я й крихітка Кураж, як ви її називаєте, — відповів Петр.
— Сто чортів, — лайнувся шевальє. — Цього я таки хочу дочекатись.
Ще не вийшов Петр, а від його намету відкотився чоловік, що лежав під ним, загорнувшись у рогожу, й підслухував. Уставши, він подався до намету Медарда, що сидів, миршавий і мерзлякуватий, укутавшись у вовняну гуню, яка сягала йому до п’ят, над господарськими рахунками громади веритаріїв.
— Ну? — спитав він нібито байдуже й наставив шпигові вухо. Шпиг нахилився до нього й щось довго, з запалом шепотів. Медардове мізерне обличчя набрало від тих слів блаженного виразу.
— Задовільно, — сказав він, коли шпиг скінчив. — Дуже задовільно. Ти виконав добру, дуже добру роботу.
— Може, й так, — погодився шпиг. — Та я сам собі здаюся свинею.
— І даремно, брате, зовсім даремно, — заспокоїв його Медард. — Ти розкрив правду, а правда свята.
— Правда свята, — повторив шпиг і позадкував з намету.
Медард застругав нове перо й написав на клаптику паперу: «Той, хто цікавить вашу високість, саме поїхав до Праги звільнити чаклунку Кураж». А потім прикріпив цього папірця до ніжки одному з трьох поштових голубів, того дня таємно привезених до табору веритаріїв із Праги, з Вальдштейнового палацу.
Під стратенецьким кладовищем
У Празі, куди Петр доїхав за три дні в густу хуртовину, його чекали дві звістки — одна добра, друга лиха. Першу він почув зразу, в Страговській брамі, якою в’їхав до міста. Після жахливої страти шістнадцяти вояків на Старомеському майдані в Празі нібито не відбулося жодної страти, а це означало, що Лібушу Кураж іще не спалено. Другу звістку, лиху, він почув, коли повільно, нога за ногою, проїздив тихими вуличками глухого провінційного міста, в яке тепер обернулася Прага з кипучої цісарської столиці. Петр простував до місця своїх дитячих розваг, туди, де колись був невеличкий майдан, званий Крамарським вигоном, із церквою діви Марії-заступниці. Але тепер того майдану марно було шукати, бо на місці будинків, що його обступали, виріс новий палац, празька резиденція Вальдштейна, герцога Фрідландського, будівля надзвичайно простора, міцна, розкішна й велична. Петр не мав аніякого плану, як проникнути туди й визволити Лібушу. В надії, що йому набіжить якась корисна думка, він хотів побачити палац хоч би здаля, та ледве-но виїхав на ту частину Малостранської площі, яка називається Власький плац, йому заступив дорогу чоловік у довгій киреї та низько насунутому крислатому капелюсі. Підійшовши до самого сідла, чоловік квапливо заговорив півголосом:
— Не їдьте далі, пане Кукань. Не наближайтесь до Вальдштейнового палацу, бо герцог віддав своїй варті наказ, щоб схопила вас, як тільки з’явитесь. Я це знаю, бо служу в нього. Герцог думає, що ви приїдете до Праги тільки завтра, але я був певен, що ви з’явитесь сьогодні, бо добре знаю вас і вашу вдачу, а тому рушив вам назустріч.
Оце й була та друга, лиха звістка, така лиха, така грізна, що когось менш рішучого вона б напевне примусила завернути коня й покинути Лібушу напризволяще. Когось, та не Петра Куканя з Куканя.