— Радий, що бачу вас живого й здорового, Мартіне, — сказав він, бо впізнав у чоловікові колишнього веритарія Мартіна, того самого, що колись, як вони таборились у Чорному лісі, скочив у гірську ущелину. — Дякую за остереження. Але я не ворог Вальдштейнові.
— Зате він, як видно, ваш ворог, — відказав Мартін. — Він знає, чого ви їдете до Праги, й наказав, щоб вас схопили та посадили під замок. У вашому доброчесному таборі хтось шпигує за вами й зраджує вас. По-моєму, не дуже важко вгадати хто.
— Але мені треба проникнути в палац, — сказав Петр. — Десь там ув’язнено ту жінку, що її рятувати я приїхав до Праги.
— Я це знаю, та й те, що її звуть Лібуша, а прозивають Кураж, — відказав Мартін. — Біда, що це знає і Вальдштейн.
— Справді біда, — погодився Петр. — Але те, що надумав, я мушу зробити.
— А ви маєте ще якісь наміри чи тільки хочете врятувати Лібушу? — спитав Мартін.
Петр відповів, що більш ніяких намірів не має.
— Слава богу, — зрадів Мартін. — Ви знаєте це місце?
— Я ще хлопчаком тут усе облазив, — відповів Петр. — А що?
— Знаєте те кладовище, де ховали стратенців?
— На П’ятицерковному майдані? Знаю.
— Там жив якийсь лікар, що викопував і розтинав мертвяків, — вів далі Мартін. — Мав там свій будиночок.
— Той будиночок розвалився ще за мого дитинства. Як і церква святого Михаїла, що до неї належало кладовище. Але слухайте, Мартіне, я сам люблю згадувати давні дні, тільки ж зараз не час для цього.
Мартін ніби й не чув.
— Вальдштейн наказав відбудувати той будиночок. Там тепер живе чоловік у залізній масці.
— В залізній масці?
— Так. Вальдштейн звелів закувати його обличчя в залізну маску. Ніхто не знає, хто то такий, але, здається, якийсь сумирний дурник. А в підвалі будинку починається таємний підземний хід до Вальдштейнового палацу.
— Схоже на правду, — зауважив Петр. — Я чув байку, ніби в тих місцях є підземний хід, що пам’ятає ще святого Вацлава.
Мартін заперечив: то не байка, а таки правда. Вальдштейн наказав розшукати старий підземний хід, а коли його розшукали — звелів обновити, продовжити й наробити розгалужень, щоб він міг утекти з будь-якої частини свого палацу; нехай пан Кукань поміркує, скільки то було роботи: адже цей чортячий палац зайняв площу, де раніше стояло тридцять п’ять будинків. А тепер головне: навіщо Мартін усе це розповів панові Куканю з Куканя, незважаючи на його зрозумілу нетерплячку. Тим підземним ходом можна досить легко проникнути до підвалів, які герцог надав у розпорядження святої інквізиції, щоб тримала там і допитувала Лібушу Кураж. Звісно, треба знати дорогу. Мартін її знає й згоден бути провідником панові Куканю. Підходить це для пана Куканя?
— Підходить, — відповів Петр.
— До того ходу, — провадив Мартін, — ведуть дверцята ззаду будиночка, де живе чоловік у залізній масці. Я чекатиму на вас там о сьомій годині вечора. Не прикрию вічка в дверях, щоб у ньому трохи світилося. На чоловіка в масці не звертайте уваги, він вам нічого не зробить.
Докінчивши цей стислий, точний, явно виважений наперед інструктаж, у якому кожне слово було на місці, Мартін хотів був іти, але Петр зупинив його:
— А чого це ви задля мене лізете в таку небезпеку?
Мартін відповів без вагання, не затинаючись, ніби відповідь була в нього готова:
— Ви мені пробували допомогти, коли мені було найгірше. Ви не тільки говорили про порядність, а й поводились порядно.
І пішов.
Що ж — чи те, що розповів Мартін, було брехнею поспіль, чи тільки почасти, чи до будинку, де нібито жив чоловік у залізній масці, вів підземний хід, чи не вів і чи справді Мартін так високо ставив моральні цінності, Що не міг не віддячити Петрові за кілька марних слів на його захист, а чи просто хотів заманити Петра в пастку, щоб вислужитися перед своїм новим паном, Вальдштейном, — хай там уже як, а Петр прийняв його пропозицію, ніби й не сумніваючись у його чесності, бо та пропозиція, хоч, може, й зрадлива, давала якусь нагоду до бою, дарма що той бій, найімовірніше, був наперед програний. Краще зустріти віч-на-віч зраду й піти на відчайдушний ризик, ніж чекати склавши руки й не знати, що робити.
Отож перед сьомою годиною, лишивши коня в заїзді, Петр перестрибнув через мур стратенецького кладовища, посеред якого чорніли руїни церковці, і пішов сторожко далі в темряві та густій заметілі. Вальдштейнові посіпаки могли чатувати вже тут, проте Петр сподівався, що Мартін, коли має на думці зрадити Петра, намагатиметься заслужити панову похвалу й нагороду сам, без чиєїсь допомоги, й спробує підставити Петрові підніжку, коли вони будуть наодинці.