— Або ти, — зауважив Франта.
— Я ніколи не схиблю, — запевнив Петр.
— Але як же ми попливемо далі без команди? — спитав Франта.
— Краще без команди, ніж з такими падлюками, — відповів Петр. — Капітана маємо, і під його орудою ми вдвох зможемо чимало. До Реджо якось доберемося, а там побачимо. Пістолі готові?
Франта підтвердив, і Петр — один пістоль за поясом, другий у руці — підняв мертвого Беппо і, несучи його однією рукою, ніби щось невагоме, вийшов із Франтою з каюти. А тільки-но переступив поріг, побачив, що сцена для майбутньої трагедії вже готова: море, ніби розгніване тим, що діялось на «Дульсінеї», було похмуре й лихе, і небо теж було лихе, сповите низькими чорними хмарами, між якими де-не-де просвічували зловісні зеленаві плями. «Дульсінея», кермована капітаном Ванделааром, що сам стояв за стерном, то злітала на водяні гори, то западала в прірви між ними, на саме дно, а свист вітру скидався на здушене голосіння. Обидва моряки, що лишились у команді, гойдалися серед снастей на грот-щоглі, видираючись до вітрил, які капітан наказав згорнути.
— О! — вигукнув капітан у голосіння вітру та стогін щогл і рей, коли Петр підступив до нього й поклав на палубу мертвого Беппо.
— Еге ж, «о!» — це єдине, що тут можна сказати! — ревнув Петр і вихопив із-за пояса другого пістоля. — Цей хлопець помер, бо з’їв трохи юшки, яку ніс нам на обід. Отож я задля порядку заявляю вам, капітане, що мій терпець урвався і я зроблю єдине, що мені лишається.
І, піднявши обидва пістолі, націлився на моряків, завислих серед снастей. У ту ж мить капітан Ванделаар виловив із глибин свого цератяного плаща старезний пістоль і, тримаючи стернове колесо одною лівою рукою, вистрелив у Петра, коли той саме натискав на гачки. І напевне вбив би його, але карколомний життєвий шлях розвинув у Петрі якесь шосте чуття, гострий нюх на несподівані небезпеки, вміння бачити далеко вперед і водночас краєчком ока зазирати за ріг. Він відсмикнув голову назад, і капітанова куля тільки гаряче свиснула в нього біля чола. Можна сказати, Петр народився в ту мить удруге, але не тільки він, а й обидва кровожерні негідники на щоглі, бо той самий швидкий рух, що ним Петр урятував своє життя, звів нінащо і його постріли: віденцю тільки зачепило вухо, а північанина черкнуло по лівій щоці.
Тоді розлючений Франта, щоб скарати капітана за зраду, націлився в нього й спустив курок. Але замість пострілу почулось тільки клацання; Франта спробував вистрелити з другого пістоля — знов те саме. А Ванделаар уже виловив зі свого плаща ще один пістоль і загорлав своїм капітанським голосом, перекриваючи-скигління вітру й рипіння снастей:
— Усі сюди, я вам наказую! Замордуйте обох, відріжте Кюканові голову, та й назад до Стамбула! Годі вже панькатись із цими двома недоумками, я з вами, хлопці! Покваптеся, нас зосталося четверо, кожному припаде по чверті мільйона. Нумо, поки цього гниляка вода за борт не змила! Вбийте його, пройдисвіта, хай хоч раз у житті на щось путнє здасться!
Отакий був, як змалювати не кваплячись, перебіг подій, що відбулись усі за одну мить, на грані двох різко відмінних часів — минулого й майбутнього. В.минулому часі капітан Ванделаар був чесний чоловік, а до майбутнього вступав уже піратом; Петр із Франтою, в минулому часі господарі становища, в новому часі, що наставав для них, були по суті пропащі. «Дульсінея», кермована лівою рукою шаленого з люті, а може, вже й божевільного капітана, метлялась на хвилях, гучно рипучи, а троє чоловіків зі смертю в очах, з ножами в руках — віденець рясно заюшений кров’ю з надстреленого вуха, а північанин — з рани на щоці, й кухар, що саме вискочив з камбуза, озброєний багнетом та кочергою, — сторожко нахилившись уперед, помалу сунули на Франту й Петра, широко розставляючи ноги й коливаючи тулубом, наче мавпи, щоб урівноважити безладне хитання палуби.
Петр надіявся, що капітан не має більше пістолів і, поки матроси спроможні битись, не зважиться вистрелити з другого й позбутись останнього набою.
— Обійди поза щоглою і впорай кока! — крикнув він Франті крізь рев бурі. — Я звалю цих двох!
— Ні кроку, бо стріляю! — загримів капітан на Франту, що одним стрибком кинувся вперед, щоб сховатися за компасною рубкою й звідти другим стрибком дістатись до задньої щогли. А Петр, скориставшися з того, що капітан обернувся, пожбурив у нього вистрелений пістоль і влучив йому в праву скроню.