— Не лізьте в розмову дорослих, шмаркачі, пильнуйте свого діла. Коли буде треба вистрелити в пана Куканя, пам’ятайте, що пан Кукань має під камзолом панцер, це по-перше, а по-друге — я хочу мати його живим. Тому стріляйте йому тільки в ноги. Зрозуміли?
— Зрозуміли, — чіткими голосами відповіли юнаки.
— Молодці. — І Вальдштейн знову з добродушною усмішкою звернувся до Петра: — Мені дуже шкода, але я не можу задовольнити ваше прохання, пане Кукань. Доля згаданої Лібуші перебуває виключно в руках святої інквізиції, яка в процесі слідства дійшла до переконання про зв’язок Лібуші з дияволом, що, всупереч усім заходам, ужитим інквізицією, проник до ув’язненої й дав їй силу заперечувати все, в чому її звинувачують. Але напевне вистачить кількох днів, щоб вона прозріла й пом’якшила свою провину, принаймні в очах всемогутнього, спасенним признанням і каяттям.
На це Петр, охоплений відразою, сказав: досі єдиною позитивною рисою пана Альбрехта з Вальдштейна було те, що він не намагався прикидатись кимсь іншим, а був просто безоглядним хижаком і себелюбцем. А тепер гидко слухати ці святенницькі балачки, якими він намагається виправдати свою жорстокість до нещасної жінки, чия єдина провина в тому, що він, Вальдштейн, так по-дурному спіймався на оте її патякання, зване «віщуванням по кулі», яким вона добуває собі хліб, бо паскудні часи, коли вона народилась, не навчили її нічого кращого.
Вальдштейн відповів:
— У цікавій розмові, якою ми з вами розважалися тої пам’ятної ночі, коли були змушені ночувати в одній камері, я кілька разів повторив, що від свого предка-коновала ви успадкували здатність безцеремонно різати по живому. Про неї вам, до речі, нібито вже давно сказав ваш покійний друг кардинал Гамбаріні, Але те, що в Регенсбурзі було розвагою, тепер стало марною тратою часу. Говоріть, як хочете, і ріжте по живому скільки завгодно, це нічого не змінить у ситуації, а ситуація така: відьма Лібуша, на прізвисько Кураж, покине ці стіни тільки для того, щоб її відвезли на місце страти, де її спалять живцем. Так само й ви, пане Кукань, вийдете звідси тільки для того, щоб стати перед судом, на якому головуватиме генерал Гольк. А він вас, пане Кукань, палко любить, бо ви зі своїми веритаріями зіпсували йому мужню розвагу, якій він зі своїми полками віддавався в Саксонії.
— Ця розвага полягала в тому, що він убивав, грабував і палив, — сказав Петр. — І за те, що я йому перешкодив, мене мають обвинуватити в розбої?
Саме так, — підтвердив Вальдштейн. — Полки генерала Голька належать до регулярної армії, а ваші веритарії — самозванці. Тому, коли ви напали на сили генерала Голька, це був розбій, за який ви заплатите життям. Моя аргументація з правничого погляду бездоганна. Я знаю куди карколомніші звинувачення, що звели зі світу людей багато безневинніших, ніж ви.
— Зі мною не вперше стається, — відказав Петр, — що хтось могутніший хоче звести мене зі світу. А тому моє становище не сповнює мене ці подивом, ні жахом, ні почуттям кривди. Проте досі я за подібних обставин завжди точно знав, чому й чим я заважаю тому, хто силкується мене прибрати. А тепер нічого не знаю. Ви хочете поставити мене перед судом за сутичку моїх веритаріїв із солдатами генерала Голька? Але ж це тільки привід, не більше. Натомість я знаю, що діяльність веритаріїв зміцнює дисципліну і в вашій армії, пане герцогу, бо ваші солдати справді бояться попасти в руки моїм суворим, правдивим веритаріям. Звичайно, я кажу це не на свій захист, бо не маю причин захищатись і не прагну змінити вашу постанову й ваше ставлення до мене. Я знаю: це марна річ. Ставлення ваше цілком свавільне, а постанова — наскрізь ірраціональна. Проти сваволі й ірраціональності шкода висувати докази розуму й логіки. От я згадую: тої прикрої ночі, яку ми були змушені провести разом, в одній камері, ви висловили жаль, що наші життєві шляхи досі ніколи не йшли рівнобіжно й тим більше не зливались в один. Ви тоді назвали цей незаперечний факт аж ніяк не корисним для долі всього людства. Але відтоді багато що змінилося, наші шляхи помітно зблизились, хоч і не зійшлись. Тому я не розумію, як може вам, пане герцогу, заважати те, що я намагаюсь охороняти майно чесних людей від розбійників та мародерів… І чому ви підсилаєте до мене шпигів та готуєте мені плаху. Звичайно, я питаю вас про це тільки з цілком прощенної людської цікавості — або, що звучить краще й благородніше, з допитливості.