— Не говори з ним! — знову прошамкала Лібуша. — Розірви коло, розірви коло, зітри кілька знаків.
— Я тоді назвав вас, пане Кукань, великою людиною, — відповів Петрові Вальдштейн, — і вбачаю в вас велику людину й досі, хоча ваш регенсбурзький подвиг, здійснений на бажання папи, а врешті й проти його волі, був просто ляпсусом, не більше, Я вернувся на свою посаду, бо, як виявилось, без мене годі обійтись, і живу в розкішному палаці, а ви, вбогий, як і тоді, цокочете зубами в наметі, точніше кажучи — цокотіли зубами в наметі, бо віднині ви цокотітимете ними десь у темницях мого палацу. Ви й тепер велика людина, пане Кукань, хоч останнім часом трохи змінили свій образ — образ людини простосердно-правдивої, наївно-відвертої. Але я не знаю, чи ця невеличка ретуш додала щось до вашої величі чи, навпаки, щось відняла від неї. Гадаю, скоріше відняла.
— Не знаю, про яку ретуш ви говорите, пане герцогу, — відповів на те Петр, — і не знаю за собою нічого такого, чим я порушив свою давню звичку, якою не вихваляюсь, але від якої й не відступаю: говорити завжди й беззастережно тільки правду.
Вальдштейн лукаво примружив ліве око.
— Що я маю проти вас і чому вирішив усунути вас зі сфери своїх дій, тобто зі світу, бо арена моїх інтересів не менша, ніж уся поверхня нашої рідної планети? Невже це ваше запитання породжене чистою, як ви сказали, цікавістю та допитливістю? Іншими словами — ви заперечуєте, ніби, прикидаючись безневинним і ні в чому не обізнаним, удались оце до спроби зворушити моє серце й похитнути мою ухвалу знищити вас.
— Не розумію вас, пане герцогу.
— Ви нібито не знаєте, що ви претендент на чеський королівський трон?
Петр якусь хвильку помовчав.
— Таки не знаю.
— Ви нібито не знаєте, що цього прагнув король Густав-Адольф, а тепер цього прагне й шведський регентський уряд?
— Таки не знаю.
— Ви нібито не знаєте, що кардинал Рішельє, справжній володар Франції, прихильно ставиться до цього вибрику покійного Густава-Адольфа?
— Таки не знаю.
— І що отець Жозеф домігся згоди римського папи на це?
— Таки не знаю.
— І що папа, аби ви не були зовсім без титулів, відновив герцогство Страмбу, так що ви, пане Кукань, тепер справжніший страмбський герцог, ніж я — мекленбурзький?
— Таки не знаю.
— Твердите також, ніби не знаєте, що знову зробити вас герцогом треба було насамперед для того, щоб ви могли одружитися з однією симпатичною молодою принцесою, яку ви визволили з рук розвеселених Голькових солдатів?
— Таки не знаю.
— Ви наважитесь твердити також, ніби не знаєте, що для вас і для тієї принцеси, гарної, тільки, на жаль, трохи надміру довгоногої, в Страмбі опоряджають палац Гамбаріні, щоб ви мали де пробути медовий місяць, бо старий герцогський палац уже валиться?
— Таки не знаю.
— Здається, справді не знаєте, — відзначив Вальдштейн, — бо коли я сказав вам про герцогську донечку, ваші очі ожили, а щоки зашарілись. Це помітила й сердешна Лібуша Кураж — вона з досади скривилася й засопіла, хоч, підвішена за одну руку, напевне терпить жахливий біль. Але не відхиляймось від суті справи, любий пане Кукань з Куканя. Отже, вашу долю вирішено без вас. У цьому, певне, був досить мудрий намір: щоб ви сиділи тихо й не втручались у власні справи, а коли все прогоріло б, як найчастіше буває з такими проектами, щоб ви не мали ніяких претензій. Міркування досить прості й розумні. Та що вдієш: я вже про все вам сказав і в усе вас утаємничив, а тим самим проголосив над вами вирок.
— Справді, — погодився Петр. — І я дякую вам за відвертість, із якою ви мене втаємничили в інтриги такі таємні, що вони дійшли до слуху того, кого стосувалися, аж коли гру було вже дограно. Бо гру справді дограно, і переможець цього разу ви. Я бачу, ви справді вірите в ті байки про мою кандидатуру на трон королівства чеського й не вбачаєте нічого абсурдного в тому, щоб засновником нової династії після вимирання Пршемисловичів та скинення Габсбургів став Петр Перший, герцог Страмбський. У такому разі ви дійсно не можете зробити нічого розумнішого, ніж зняти голову з того зухвалого Петра. Бо ви добре знаєте, що якби за допомогою шведів, а може, як ви сказали, й французів, та ще, додам я, моїх веритаріїв я сів на трон, тоді вам, пане герцогу, кепсько довелось би в цій країні, найкращу частину якої ви загарбали для себе.
— Ви маєте на увазі Фрідландське герцогство? — спитав Вальдштейн. — Ет, не за це я боюсь. Якби йшлося тільки про Ічин, гарне містечко, що під моїм урядуванням навдивовижу розцвіло, та Мніхово Градіште, та Люберец, та все, що там іще належить до того невеличкого чеського герцогства, я дав би вам, пане Кукань, спокій. Але я повинен усунути вас із куди поважнішої причини: адже претендентом на чеський королівський трон є насамперед я сам, ваш щирий слуга Альбрехт-Вацлав-Евзебіус із Вальдштейна.