ЧОМУ ПЛАКАЛА ПРЕКРАСНА ЧАКЛУНКА?
Перед тобою, читачу, заключна книга історичного триптиха народного письменника Владіміра Неффа (1909–1983), твору, який вважається одним із найчитабельніших з-поміж чеської історичної белетристики, тобто твору, в якому знаходять інтерес різні прошарки читачів — від найпростішого, котрий прагне забави, до найвибагливішого, котрий шукає собі в читанні духовної поживи.
Історичний роман як такий — явище вельми складне й багатоманітне; здається, жоден прозаїчний жанр у світовій літературі не має стільки видів, підвидів, такого, сказати б, жанрового різноманіття; не диво відтак, що історична белетристика вважається чи не найпопулярнішою; не секрет, що й у нас, на Україні, навіть невибагливі історичні романи на полицях книгарень не залежуються. Причину цього явища зрозуміти легко: з одного боку, читач має цілком природну потребу історичного пізнання; з іншого — історичний антураж дає авторові змогу вільної побудови найрізноманітніших сюжетних структур, що читача теж приваблює, а головне — читач залюбки проводить паралелі до живої реальності, зрештою, й автори нерідко користуються історичною формою, аби вільніше висловлювати сучасні думки і ставити сучасні проблеми. Таким чином з читачем відбувається подвійна — текстова й підтекстова — розмова: автор типізує й узагальнює факти й конкретні образи, абстрагує проблему, співвідносячи її з загальнолюдськими гуманістичними ідеалами.
Не зайве у цьому зв’язку нагадати класичні слова Івана Франка з передмови до «Захара Беркута»: «Повість історична — се не історія… Освічення, характеристика, мотивування і групування фактів у історика й повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами». І далі: «Праця історична має вартість, коли факти в ній представлено докладно і в причиновім зв’язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе зайняти сучасних живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна» (Твори в 50 т., т. 16, с. 7).
Історичний роман у різні часи переслідував різні цілі: романтики хотіли нагадати про історичне минуле (мета «нагаду» ставилася в українській літературі ще літописцями початку XVIII ст. та автором відомої драми «Милість божа»), а ще бачили в минулому ідеальну суспільну модель (взяти хоча б до прикладу «Майстра Мартіна-бондаря та його челядників» Е. Т. А. Гофмана або ідилії П. Куліша); реалісти розвивали патріотично-пізнавальний історичний роман чи повість, даючи близьку до реальної картину історичного минулого, але підпорядковуючи ідею твору потребам сучасності, як це визначив зокрема І. Франко. Знаменний афоризм А. Дюма, що історія — цвях, на якому письменник вішає свою картину, досить точно відбиває таку позицію. Бажання зацікавити читача сприяє зростанню сюжетної вигадливості, через що герой поступово наділяється суперрисами і з волі автора потрапляє у найдивовижніші випробування, зчаста й авантюрні, — романи А. Дюма стали тут класичним еталоном, як і романи Вальтера Скотта. У нашій літературі першим зразком історичної авантюрно-патріотичної повісті варто назвати, певно, «Марусю» Марка Вовчка, твір, якому, до речі, судилася популярність не так на Україні, як у Франції, навіть в Італії. Романи Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького, Алоїса Їрасека, Генрика Сенкевича якнайкраще характеризують роман патріотично-пізнавальний. М. Старицький, зокрема, творячи величезні історичні полотна, зумисне пише їх російською мовою з цілком практичною метою зацікавити національною історією ту частину українців, котрі втратили рідну мову, або й зв’язок із рідною землею. З подібною метою писалися й романи та повісті для молоді.
Як реакція на таке відверто тенденційне застосування історичного роману, постав у європейській літературі роман історичного факту чи, як його ще називали, археологічний (архівний) роман, котрий близько підходив до роману-есе. В українській літературі видатним представником такого типу літератури треба назвати Ореста Левицького з його «Волинськими оповіданнями», а в пізніші часи — Наталену Королеву, яка, сама археолог і глибокий знавець середньовіччя, створила ряд романів та повістей, що вражають своєю історичною достеменністю. Від Вольтера з його «Філософськими повістями» бере початок історичний роман-притча, що кладе в основу оповіді елемент мислительний, спробу віддати в чіткій художній моделі якусь велику проблему людського буття — до блискучих зразків такого жанру належать «Йосип та його брати» Томаса Манна, «Фараон» Болеслава Пруса, «Авірон» та «Довбуш» Гната Хоткевича.