Двадцяте століття змішує, еклектизує прийоми й методи літератури, зокрема історичної, зливає водно поетику різних стильових епох: історичний твір вбирає в себе поетику «готичного» роману з його потягом до «жахливих», ба фантастичних ситуацій, використовує елементи фольклорно-фантастичної і казкової літератури, не зрікається й патріотично-пізнавальної мети, намагаючись на матеріалі минулого вирішувати соціально-етичну проблематику сьогодення. Новочасний авантюрний роман часто вже не є простим чтивом; збагачуючись компонентами інших історичних жанрів, він стає досить складним (стилістично й композиційно) художнім тілом. Значно поширюється у сьогоднішній літературі й роман-есе, переймаючи немало чисто белетристичних прийомів; з’являються й пародійні форми, які користуються шаблонами історичного роману, зумисне цю шаблонність підкреслюючи й над нею іронізуючи.
Сучасна історична белетристика нерідко втручається навіть у «святе святих», ігноруючи класичну межу між історією й красним письменством: белетрист не лише оперує живими образами, історія для нього — не тільки цвях, на якому можна повісити власну картину, він намагається по-своєму «мотивувати і групувати факти», витворюючи власну, часом і фантастичну, модель минулого, що викликає гостру реакцію вчених. Нещадна критика археологом П. Толочком романів Івана Білика («Меч Арея», 1972, «Похорон богів», 1986) — класична ілюстрація такої непогодженості прийомів історії та белетристики. Зрештою, можна зрозуміти вчених, які дбають про те, щоб в умах читачів уявлення про історичне минуле складалося науково, але можна зрозуміти й белетристів, які вибирають собі право фантазувати на теми історії — без цього їхня праця не мала б привабливості, так само як марною була б історична наука, побудована на грі фантазії та пригодах історичних осіб. Пригадується небезпідставна скарга одного поважного історика: історичне бачення у народі формують не вони, вчені, зі своїми малотиражними, вузькофаховими виданнями, а белетристи, схильні до фантазування, чиї твори, однак, пожадливо читаються й поширюються масовими тиражами.
І все-таки, думається, дискусія між істориками й белетристами значною мірою безґрунтовна, оскільки моделювання історії, подій і фактів історичних — одна з конечних потреб красного письменства. Зрештою, в тому, що історичне бачення формується не істориками, а белетристами, винні не так письменники, як самі історики, котрі випускають надто мало популярних видань, побудованих на науково перевірених фактах. Як не згадати тут гірких слів українського есеїста кінця XIX — початку XX ст. Василя Горленка: «Вчені наші найчастіше пишуть сухо й блідо, ототожнюючи серйозність із важкотілістю, а вченість із нудьгою», перетворюючи свої роботи «у наукову гімнастику, чужу живій поезії».
Ця преамбула, гадаємо, необхідна, щоб краще зрозуміти пропонований роман В. Неффа, досить далекий від жаданої для багатьох «історичної достеменності». Чеська література, як і українська, має багату й широко розроблену традицію історичної белетристики; 70-і роки (а саме до них належить історична трилогія В. Неффа) з’явили цілу низку історичних романів та повістей (Мілоша Кратохвіла, Норберта Фріда, Алексея Плудека, Алени Врбової та інших), характерною ознакою яких є широке географічне тло (загальноєвропейське і навіть орієнтальне) та принциповий вихід на так звані «вічні» проблеми. Трилогія В. Неффа, безумовно, вписується в цю «нову хвилю» чеського історичного роману і є цікавою спробою синтезу літературних форм та стилістичних засобів, засвоєних європейською історичною романістикою XIX і XX століть, їхньою, сказати б, контамінацією. Деякі дослідники називають трилогію пародійною, хоча з цим терміном, мабуть, варто поводитися обачніше, адже будь-яка пародія — ознака виродження жанру; осміювання серйозного — це, по суті, намагання покінчити з тими чи тими вже застарілими, заштампованими, а тому й смішними прийомами.
Елегантно написаний роман В. Неффа, на перший погляд, і справді з’являє читачеві цілий ряд літературних ремінісценцій: згадуються передусім романи Дюма, Брехтова матінка Кураж; немало є в творі й гумору, але письменник користується такими «легковажними» прийомами з цілком серйозною метою: захищаючись іронією, зумисними анахронізмами (так, атеїзм — явище не першої половини XVII ст., а другої половини XVIII), він перекидає прямі містки у сучасність; підкреслюючи, що його твір — це історія, розказана людиною XX ст., він створює певну універсальну модель; закидаючи, образно кажучи, вудочку, щоб його поживу схопив навіть легкочитець, має на меті втягти його у сферу свого цілком серйозного мислення, посмішивши й забавивши читача, намагається сказати йому про речі далеко не смішні — про те, що хвилює й болить його, людину двадцятого століття.