Наприклад, якось Еміліо звелів витягти на борт корабля знесиленого до смерті чоловіка, жертву корабельної аварії, та коли побачив, що то простий убогий рибалка, звелів скинути його назад; і тільки-но вода зімкнулась над ним, як уже всі присутні при цьому вияві жорстокості забули про нього, ніби його й не було. Так само круто повівся Еміліо з доктором Поліціано, корабельним лікарем «Венеції», що спробував усунути його бородавку, перев’язавши її сировою ниткою. Бородавка від того напухла, ліва щока посиніла, і Еміліо, ошалілий від болю, скрутив лікареві в’язи й кинув його акулам. Ця пригода теж умить вилетіла з голови всьому екіпажеві «Венеції», і навіть більше: самий предмет, що її спричинив, капітанова бородавка, перестав для них існувати, вони втратили здатність бачити й помічати її, та й сама ідея бородавки, за вченням платоніків справіку наявна в лоні божому, стерлася з їхньої свідомості.
Поміщений у вигідну каюту на кормі, під дбайливим наглядом кульгавого Бенвенуто, що саме не мав важливішого діла, бо і трюми, й рахункові книги були в порядку, Пётр напрочуд швидко оклигав і, тільки-но зміг підвестися, через Бенвенуто попросив капітана прийняти його.
Спорядження капітанової каюти свідчило, що Еміліо Морзеллі чоловік побожний, учений і достойний: на чільній стіні простий хрест із мореного дуба, а в книжковій шафі, загратованій, щоб під час хитавиці книжки не випадали, — багата збірка книжок з географії й мореплавства, а також з астрології й астрономії, та й богословських і філософських, і навіть кілька творів розважального характеру, насамперед Рабле й Монтень в оригіналі. Коли Петр увійшов, капітан, поважний, заглиблений у читання, підвівся, високий, плечистий і м’язистий, із схвальною усмішкою зміряв бистрим поглядом чорних, іскристих південноіталійських очей по-юнацькому струнку, добре розвинену постать Петра, якої не приховувала й груба матроська одежа, що в неї одягся Петр, бо французьке вбрання, в якому він попав у море, геть розлізлося.
— Мене звуть П’єтро Кукан да Кукан, — сказав Петр, уклонившись, — і я хотів би подякувати вам, капітане, за своє врятоване життя.
Капітан відповів вишуканою, літературною італійською мовою:
— Я щасливий, що мені випала нагода прислужитися вам, пане да Кукан. Сідайте, будь ласка. Ви, певне, зазнали катастрофи з нещасливим кораблем «Дульсінея»?
— Справді так, капітане, — відповів Петр, — але я дивуюся, що вам відомо про нещастя з «Дульсінеєю», бо корабель пішов на дно і є підстави боятися, що врятувався я єдиний.
— Так, «Дульсінея» пішла на дно, — підтвердив капітан, — але там, де вона потонула, випливло на поверхню багато речей, і декотрі були позначені її назвою. Я не дуже розумію, як це могло статись. Була, правда, буря, але не така велика, щоб добре збудоване судно не витримало її.
— «Дульсінея» була збудована не так бездоганно, як могло здатись на перший погляд, — сказав Петр. — Ще як ми відпливли, я помітив, що вона лишає за собою надміру широкий пінявий слід.
— Це звичайна річ, — зауважив капітан.
— Можливо, — погодився Петр, — але так не повинно бути. А крім того, вона мала неприємну звичку спинатися дибки, наче кінь. — І, щоб змінити дражливу тему, Петр швидко додав: — Та хай там як, а за своє врятування я маю дякувати лиш вам і хочу запевнити вас у своїй палкій вдячності.