— Вдячний будьте не мені, пане да Кукан, а богові, — сказав капітан і перехрестився.
— Те, що ви зробили для мене, сталося за вашою вільною постановою, на яку не вплинуло ніщо, крім вашої волі, тому я можу бути вдячним не богу, а лише вам, — відповів Петр.
— Я бачу, що ви чоловік не тільки шляхетного роду, а й дотепний, — сказав капітан. — Це я припускаю, хоч висловлена вами думка не люба мені; на щастя, вона хибна. Я кажу «на щастя», бо якби вона була слушна, то завдала б мені клопоту. На своєму віку я стільки разів збочував з праведної стежки, що жив би в пеклі докорів сумління, якби не був певен, що я не чинив вільно, а був тільки пасивною іграшкою зовнішніх сил. Арістотель каже: яка людина, такі в неї й цілі. Та вдача людини, додаю я, дістається їй від природи й не залежить від її постанов. Цей вислів поганського філософа можна доповнити десятком цитат із Біблії, наприклад: «Як потоки вод, таке серце царя в руці господній».
— Проти десятка цитат, якими ви мені погрожуєте і які заперечують свободу волі, — з усмішкою відповів Петр, — я міг би навести десяток інших, які стверджують її. Так, у тій-таки Книзі притч, із якої ви згадали таку гарну фразу про потоки вод, читаємо: «Серце праведного міркує, що має казати», — а це, додам я, свобода, бо якби праведна людина не була вільна, то не міркувала б, а сказала б те, що навіяв їй бог. Тому я й кажу: «Я мислю — отже, я вільний — cogito, ergo liber sum».
— Це ваші слова чи теж цитата? — спитав капітан.
— Просто так спало на думку, — відповів Петр,
— Чудово, — мовив капітан не без іронії. — Отже, ви були вільні й тоді, коли — аж до мого вільного втручання — вмирали на купці дощок серед моря?
— Так, і тоді я був вільний, — підтвердив Петр, — бо я мав змогу вмить скінчити свої муки, умисно й добровільно кинувшись у море й утопившись, але не зробив так, бо весь час — і як бачите, не марно — надіявся, що хтось побачить мене і простягне руку допомоги; а це мислення, отже й воля. А оскільки я вільний, то вирішую урвати цю суперечку, яка нікуди не веде, й спитати про те, що мене справді цікавить: чи не знаєте ви, капітане, де подівся мій черес, що був у мене на голому тілі й містив десь із чотириста золотих дукатів? f
По смаглявому капітановому чолу промайнула хмарка.
— Ви скнара, пане да Кукан, і відмірили мені лиш аптекарську дозу диспуту про важливі питання, хоч це для мене найлюбіша розвага, тим жаданіша, що в моєму становищі купця й мореплавця нагод для неї трапляється дуже мало: адже я не можу вимагати від членів свого екіпажу, щоб вони знали не тільки моряцьке ремесло, а ще й Арістотеля, апологетику та патристику. Та хоч і дуже коротка, розмова з вами задовольнила мене надзвичайно, бо до вашої формули «cogito, ergo liber sum» можу пристати і я, не поступаючись свого світогляду. В ті хвилини, коли я у своєму бурхливому минулому збочував зі стежки християнської чесноти й припускався неподобств, я не був вільний, бо мене цілком опановувала пристрасть і позбавляла здатності мислити, отже, я можу не докоряти собі. Адже так?
— Я радий, капітане, — відказав Петр, — що нині, коли йдеться про черес із останніми моїми грішми, ваша здатність мислити не заглушена пристрастю, яка позбавляла б вас свободи й дозволила б вам збочити з шляху чесноти.
Капітан Морзеллі зрозумів Петрів дотеп не зразу, а коли таки зрозумів, то засміявся гучним сміхом моряка.
— А ви дотепник, пане да Кукан, людина гостра на язик і завжди готова пожартувати, як і годиться справжньому дворянинові й кавалерові. Але насамперед ви мій гість, і навіть більше — дорогий, любий і шановний гість, а тому я кваплюся задовольнити ваше прохання.
Він висунув шухляду свого робочого столу і вийняв звідти Петрів черес, колись розкішний, з позолоченої шкіри, тисненої східними візерунками, а тепер зашкарублий і почорнілий від знегод, яких зазнав його власник.
— Я сховав його, щоб він не попав не в ті руки. Що ж до його вмісту, про який ви сказали, ніби це єдині ваші гроші — і це, по-моєму, особливо невідпорний жарт, — то тут не близько чотирьохсот дукатів, як ви оцінили дуже неточно і цією недбалістю так переконливо засвідчили свою вельможність, що я, простий купець, можу тільки поздоровити себе з урятуванням життя такій чудовій людині, а шістсот тридцять шість золотих цехінів. Перелічіть, прошу.
— Нащо? — сказав Петр. — Я вірю вам, капітане.
— Дякую, — скромно мовив капітан Морзеллі. — І все ж прошу вас дати письмове потвердження, що я повністю вернув вам… ваші… я трохи не сказав «кишенькові гроші». Мої люди бачили, що я забрав ваш черес, коли ви були непритомні, і я б не хотів, щоб колись лихі язики плескали, ніби я зоставив його собі.