— Залюбки, — сказав Петр і написав коротеньку розписку на аркуші паперу, що разом з чорнилом і пером підсунув йому капітан Морзеллі. — Ви звільнили мене від прикрої турботи, — додав він, — Бо я вже питав себе, чим зможу вам віддячити за все, що ви для мене зробили і ще, може, зробите. Я не сподівався, що колись іще побачу свої гроші, то й не знаходив відповіді.
На капітановому чолі знову промайнула Хмарка.
— Я вас не розумію, пане да Кукан.
— Добре розумієте, — усміхнувся Петр. — Ви ж, напевне, чоловік чесний, але не святий і, напевне, не захочете, щоб я лишався вашим довічним боржником.
— Звичайно, не захочу, — погодився капітан.
— Ну, то порахуймося, — сказав Петр. — Мені треба якнайшвидше дістатись до Франції, і я прошу вас висадити мене в Марселі. Скільки ви візьмете за це?
— Скажіть самі, — відповів капітан невдоволено.
— Я завдячую вам життя, а тому пропоную все, без чого зможу обійтися, — сказав Петр. — Ну, п’ятсот цехінів — досить?
Капітан Морзеллі засміявся.
— Чи ви сповна розуму, пане да Кукан? Я чесно повернув вам ваші кишенькові гроші, бо така сміховинна сума не може цікавити ні мене, ні вас. Тож покиньмо безглузді жарти й говорімо поважно. Якби в ті тяжкі хвилини, коли ви вмирали з голоду й спраги, явився ваш ангел-охоронець і сказав вам: «Будеш урятований, П’єтро да Кукан, ось-ось ти дістанеш їсти й пити і оживеш для нового життя, але доведеться трохи труснути капшуком», — якби він так промовив, що б ви відповіли? «Хай хоч скільки треба дати, — сказали б, — усі гроші світу не варті для мене одного ковтка чистої води!» Так, саме так звучали б ваші слова, поки ваше життя, що його лишалося вже зовсім небагато, висіло на страх якій тонкій волосинці. А тепер, коли ви сидите на моєму судні, в моєму кріслі, нагодований моїми харчами, напоєний моїми напоями, одягнений у мою одежу, вмитий моєю питною водою й моїм милом, доглянутий моїм небожем, зачесаний моїми гребінцями й моїми щітками, поголений моїми бритвами, — одне слово, тепер, коли ви завдяки мені й моєму альтруїзмові знов почуваєте себе добре й стали схожі на людину, — тепер ви корчите з себе бідняка. Такої зухвалої брехні я ще зроду не чув. Ну скажіть, будь ласка, який це бідняк вирушає в дорогу, маючи на собі розкішний черес, набитий золотом? Ви говорите мовою графів, князів і прелатів, одне слово — людей з вищих кіл. Ви чоловік учений і можете карбувати сентенції, до яких я б не додумався, хоч би навіть сушив собі голову десять років підряд, хоча й мені, як ви могли завважити, свого часу дісталось трохи освіти. І не кажіть мені, що ваша родина не погодиться сплатити нам, убогим морякам, за врятування вашого дорогоцінного життя, скажімо, п’ятдесят тисяч цехінів.
Під кінець цієї тиради капітанові очі заблищали від сліз, а голос аж тремтів від зворушення, і Петр занепокоєно подумав: освічений мерзотник куди гірший від неосвіченого, але мерзотник освічений, та ще й плаксивий — найнебезпечніший з усіх.
— А чого тільки п’ятдесят? — спитав він. — Чого не сто, не двісті?
Капітанове обличчя знов заясніло усмішкою.
— Здається, ви нарешті вернулись до розуму, пане да Кукан. Скажіть, де живе ваша родина, й напишіть їй, що ви живі й здорові, а додому приїдете, як тільки ваш посланець, що його я пошлю до неї, до вашої родини, привезе суму, яку ви щойно назвали.
— Ви щойно сказали, ніби я вернувся до розуму, — відповів Петр, — але це помилка, бо я з розумом ніколи й не розлучався, І все інше теж помилка. Так, правда, я обертався в двірських колах, так, були часи, коли я тішився могутністю й славою, та що вдієш — ті часи минули, настала пора занепаду, і з титана, яким себе колись почував, я став графом да Злидень з країни Мізерії, Бо я справді не маю ніякої оселі, капітане, навіть хатини під соломою, яку б міг назвати своїм домом, ні дружини, ні дітей, ані батька-матері, ані родичів — нікогісінько в усьому світі. Я кажу це не того, що жалію себе, бо в своїй самотності винен я сам, а для того, щоб ви зрозуміли: з гранітної скелі ви легше видушите помаранчевий сік, ніж із мене — хоч на гріш більше, ніж я вам щойно пропонував: п’ятсот цехінів — останнє, що я маю, бо сотня потрібна мені на те, щоб зодягтись, озброїтися й купити коня.
— Навряд чи ви матимете таку змогу, — сказав капітан, — бо коли ви справді такий бідний, я накажу скинути вас у море, з якого ми вас виловили, і то там, де найбільше акул.
— Зробіть це, — відказав Петр. — Усе життя я стикаюся з людською глупотою та жадобою і вже зморився від цього. Мені любіше попасти в пащу акули, ніж у лабети такого паскудного глитая, як ви.