— Ти, мерзенний, паскудний, дурний негіднику! Ти, плямо на обличчі світу, куди огидніша, ніж твоя бородавка! Далебі, хіба що диявол зумів створити таке становище, коли завдання мого життя — порятунок людства — залежить від того, чи зникне ця пляма, що спотворює твою огидну пику, чи не зникне. Бо як не зникне, то мені каюк, і, хай йому чорт, загинути в акулячій пащі — не найприємніший спосіб покинути цей світ. Отож я брехав би сам собі, якби не признався, що у мене душа в п’ятах; і коли б я не вмів володіти собою, то в мене трусились би руки й серце калатало б ще сильніше, ніж тепер, а це така ганьба й паскудство, що я мало не шкодую, що вдався безвірником і не можу полегшити душу молитвою: «Поможи мені, господи, в цю лиху годину, яку я накликав, визнаю, сам своєю дурною хвальковитістю».
Так він мурмотів довго, зі страхом відтягуючи вирішальну мить, і аж коли свічка, в тьмяному світлі якої він бачив лише чорний силует капітанової нерухомо схиленої голови, почала шкварчати, догоряючи, — перейшов на італійську мову, зрозумілу капітанові, й промовив голосно, впевнено:
— Ну, капітане, відніміть хусточку.
Капітан Еміліо відняв хусточку від обличчя і, доторкнувшись до щоки, заверещав:
— Andata! Щезла! Щезла!
Тоді метнувся до дверей і розчахнув їх навстіж, волаючи:
— Andata! Andata!
І з усіх кінців корабля в зоряну ніч, посріблену повним місяцем, подячним хоралом озвались голоси моряків:
— Andata! Andata!
Бородавка капітана Еміліо справді andata, зникла, і від неї лишилась тільки червона цяточка, але й та зійшла через день-два, коли слава дотторе П’єтро Кукана да Кукана була ще підсилена новим медичним успіхом: покликаний до койки матроса, несподівано враженого тропічною пропасницею, Петр просто втупив у нього свій гіпнотичний погляд і сказав владно й суворо, тоном, яким віддаються накази і який виключає відмову чи суперечки:
— Засни, а як прокинешся, будеш здоровий.
І матрос заснув, як байбак, а коли через кілька годин прокинувся, гарячки не стало, він почував себе здоровим, як бугай чи як дуб. І слава дотторе П’єтро да Кукана досягла вершини, що маячила аж за хмарами.
— Зостаньтеся з нами, дотторе да Кукан, це покидайте нас, — казав Петрові капітан Еміліо, і його очі волого блищали, а голос тремтів від хвилювання. — Ви не пошкодуєте, бо наша комерція широка, розмаїта й прибуткова, а я прийняв би вас до паю, ніби члена нашої родини. І забудьте про те, що я спочатку був грубий з вами й хотів кинути вас у море: я тоді був під владою своєї пристрасті, тобто жадоби, як я зі скрухою признаюся, і не знав, що чиню.
Петр відказав терпляче й лагідно, наче норовистій дитині, що не сердиться на нього, але задовольнити його бажання не може, бо його життєва місія не в тому, щоб заробляти гроші. Якби йому йшлося тільки про гроші, він уже давно жив би, як Крез, найбагатша людина в світі. Але він простує до чогось зовсім іншого: а до чого, сказати капітанові не може — хоч би тому, що капітан просто не повірить. І тому він, П’єтро да Кукан, мусить держатися свого первісного прохання: нехай капітан візьме від нього п’ятсот цехінів і довезе його до Марселя, а там дозволить йому зійти на берег.
Капітан Еміліо знову почав піддаватися згубній силі своїх пристрастей, бо його лице, очищене від бородавки, потемніло, а очі стали несамовиті.
— А що як я затримаю вас на «Венеції» силоміць? — спитав він.
— Можете, — відказав Петр. — Але користі з цього вам не буде, бо тоді я для вас і ваших хворих і пальцем не ворухну.
— А я вас, дотторе, кину акулам, — сказав капітан ще під владою своєї пристрасті,
— І це ви можете, — відказав Петр. — Але запевняю, що прокляття, яким я вас тоді покараю, не буде вам на користь і стане тим згубніше, що його не буде кому зняти з вас — адже я помру.
І гостро подивився в очі капітанові. Той видимо поблід, тобто на його смаглявому сицилійському виду біля перенісся проступили зеленаві плями, і опустив погляд.
— Ну, коли ви, дотторе, інакше не згодні, хай буде по-вашому. Давайте сюди тих п’ятсот цехінів, що ви мені накидаєте, і ми розпрощаємось у Марселі як добрі друзі.
Не варто сушити голову, чи капітан Еміліо справдив би свою обіцянку, чи ні, якби не сталося те, що сталося: коли добропорядна «Венеція» після довгого плавання — бо вона раз по раз заходила в якісь непевні, відомі лиш утаємниченим пристані й скрізь щось вантажила, вивантажувала, перевантажувала, — нарешті доплуганилася до острівців Помег і Ратонно, а проминувши їх, плавною дугою звернула до марсельського рейду, військовий дозор біля церкви Нотрдам-де-ля-Гард, високо над містом, оголосив про її прибуття пострілом з гармати, і як тільки вляглась луна, від пристані відчалив і поплив до «Венеції», що, згорнувши всі вітрила, рухалася тільки з розгону, човен французької військової сторожі з трьома морськими піхотинцями на веслах та стерничим-сержантом. А коли та шлюпка наблизилась до «Венеції» на відстань голосу, сержант підніс до губів рупор і зачитав з офіційного паперу офіційне оголошення такого змісту: