— Уряд його величності короля Франції Людовіка Тринадцятого доводить до відома всіх французьких громадян, а також підданих інших країн, які прибудуть до Франції чи до французьких вод, що призначено нагороду в десять тисяч золотих дукатів за повідомлення, яке допомогло б спіймати злочинця на ім’я П’єр Кюкан де Кюкан, чи по-італійському П’єтро Кукан да Кукан, який винен в убивстві превелебного кардинала Гамбаріні й тепер нібито прямує до Франції. Підписав його величність король Франції Людовік Тринадцятий.
Коли сержант дочитав до кінця, на судні запала тиша, бо всі моряки, що юрмились на палубі, отетеріли, а не тільки Петр, що вже готувався вибратись у широкий світ і вживати дальших заходів до порятунку людства. Тепер він був приголомшений новим провалом усіх планів і надій, отож знову, як уже не раз у житті, просто не знав, що йому діяти. Але отетерів не сам Петр, а й капітан Еміліо, його кузени та небожі й інші матроси біля шкотів і рифів. Поспіль бандити, вбивці й насильники, вони почували міцно вкорінену, виплекану за багато поколінь відразу до законів, влади й судів, а тому запродатись поліції та жандармам, стати донощиками здавалось їм найпідлішою з усіх підлот. Це один бік справи, який був на користь Петрові. Та з другого боку, всі ці люди, хоч любили знатися з нечистою силою, були дуже побожні, перейняті палкою любов’ю до діви Марії й пошаною до хреста, до мощей святих, до храмів, свяченої води і всіх церковних атрибутів — ну, і звісно, до всіх представників духівництва від наймізернішого сільського священика аж до найсвятішого отця в Римі, а тому, як почули, що правосуддя розшукує дотторе П’єтро да Кукана за вбивство не звичайної людини — за це б його ніхто не осудив, — але кардинала, і то справжнього, тобто італійського, вони були вражені й шоковані, і це почуття надавало їм права виказати Петра, не докоряючи собі: адже вбивство справжнього кардинала — це зовсім не те, що звичайне вбивство, це щось куди гірше, це блюзнірство, зневага величі божої. Одначе вони не важилися зробити це, бо дуже боялися диявольських очей дотторе, якими той міг зурочити їх на смерть або обернути в соляні стовпи, що ними вони й так уже наполовину стали. Тому вони тупцювались нерішуче й дивились на свого капітана, чекаючи, як поведеться той.
Капітан Еміліо, звичайно, стояв перед тією самою дилемою, одначе він, як освічений богослов, не так глибоко, не так щиро поділяв їхні простацькі сумніви, а крім того, був безмірно захланний, одержимий мамоною, тож і дав себе захопити пристрасті, що, як ми вже знаємо, обмежувала його здатність вільно судити; і він щодуху закричав згори у відповідь сержантові:
— Той П’єтро да Кукан тут, у наших руках, заберіть його!
— Chouette, on у va, — сказав француз-сержант, що означало приблизно: «Чудово, зараз прибудемо!»
Кульгавий Бенвенуто, здібний до комерції капітанів небіж, доклав і свою пайку до успіху цих переговорів:
— А гроші, десять тисяч дукатів, при вас?
— За гроші не турбуйся, куцанчику, — відповів сержант і кивнув своїм веслярам, щоб налягли на весла.
Екіпаж «Венеції» загомонів з полегкістю, бо напруження так славно розв’язалось, але гомонів недовго, бо Петр утупив у капітана Еміліо свої страшні для них очі, тепер шалені від люті, й промовив здушено, але так виразно, що було чути аж до вершечків щогл:
— Еміліо Морзеллі, ти, боягузе, не хотів бути marcato, так будь тепер подвійно marcato, будь marcatissimo, таким примітним і бридким, щоб усі жандарми на світі не тільки впізнавали тебе, але щоб їм кишки вивертало з огиди, як побачать тебе! Зичу тобі насамперед, щоб твоя давня паскудна бородавка повернулась на своє місце!
Охоплений жахом, капітан Морзеллі лапнув за те місце на щоці, де була його бридка бородавка, але, нічого не налапавши, похмуро зареготав:
— Ха-ха-ха!
І моряки хором підхопили той регіт:
— Ха-ха-ха!
Та Петр не збентежився тим, що його закляття не подіяло, а провадив:
— А друга хай виросте на кінчику носа!
— Хе-хе-хе! — реготав капітан Еміліо, бо його ніс лишався чистим і гарним, як і перше.
— Хе-хе-хе! — глумився екіпаж.